Своєрідність реалізму Котляревського

Котляревський закликає музу “веселу, гарну, молоду”,- орієнтується не па старі класицистичні зразки, а па нові вимоги, що їх висувала молода демократична Література. Поет спирається на фольклорну, народну традицію: “піду я до людей старих, щоб їх о пеклі розпитати”.

Водночас світоглядові Котляревського-просвітителя були властиві й деякі суперечності, що певною мірою відбивали погляди частини освіченого дворянства (маємо на увазі, зокрема, їхнє негативне ставлення до французької буржуазної революції, до тих дворян, які “бунтували”

проти царя тощо). Це значно звужувало просвітительський реалізм Котляревського.

Не забуваймо й того, що самий вибір бурлескно-траве-стійного жанру, при всьому новаторстві й великому таланті автора української “Енеїди”, позбавляв письменника змоги порушувати в ширшому аспекті кардинальні соціальні проблеми й питання, відтворювати життя в тиіюпих образах і типових обставинах.

Українська ” Енеїда ” не є в цілому ні побутовим, ні сатиричним гвором, але елементи сатири в ній досить іначні, Чимало їх, зокрема, в третій частині поеми, особливо в картині пекла. Уже в словах Спвілли, яка жадає

певної винагороди за те, що покаже дорогу до пекла, є широке типове, характерне для власницького суспіль-сі вв узагальнення:

Ти знаєш – дурень не бере: У пас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той хоть з батька, то здере.

У картині пекла (спочатку чистилища) головним і ви-іначальиим критерієм, за яким люди потрапляли сюди, і моралі, по етичний принцип: злі мачухи, скупі тесті, сварливі зовиці, невістки, ятрівки. Така мораль – породження тодішнього суспільного ладу. Головне, що серед тих, хто потрапляв до пекла, переважають чітко окреслені соціальні тини:

Якіїсь злидні ще стояли, Жовали все в зубах папір, В руках каламарі держали, За уха настромляли пір. Се все десятські та соцькії, Начальники, п’янки людськії. І всі прокляті писарі; Ісправники все ваканцьові, Судді і стряпчі безтолкові, Повірені, секретарі.

І далі:

Панів за те там мордовалп І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів.

При порівнянні з поемою Осипова особливо впадає в око творча немічність її, де в пеклі показані “пезакон-нонароджені” діти, рогаті чоловіки. У Котляревського ж – це соціальні типи – пани. Слідом за самогубцями, які є і в Осипова, і в Котляревського, в українській “Енсїді” переважають соціально забарвлені характеристики:

Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот…

Всім старшинам тут без розбору Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам, Тут всякії були цехмистри, І ратмани, і бургомистри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили, Та тільки грошики лупили І обдирали хабарі.

У пеклі ми бачимо різні соціальні категорії: і панів, і мужиків, і багатих, і убогих. Сатирична спрямованість проти панівних верств феодального суспільства в “Енеї-ді” Котляревського незаперечна – це яскраво ілюструють слова Венула з шостої частини поеми, слова, що стали крилатими:

Мужича правда єсть колюча, А панська па всі боки гнуча.

Про критичне ставлення Котляревського до сучасного йому феодальио-кріпосницького суспільства свідчать і епізоди морально-етичного плану з певним соціальним підгрунтям.

Еней питає свою провідницю, хто ці праведники, що розкошують у будинку підземного царя Плутона,- у “раю”, хоч Котляревський ніде не вживає цього слова.

Не думай, що буди чиновні,- Сивілла сей дала одвіт,- Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт; Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап’янах; Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки; Не ті се, що Кричать “і паки”, Не ті, що в золотих шапках…

Нагадаймо, що в Осипова зовсім не було подібних моментів:

– Не видно здесь людей докучних, И не бнвает вовсе драк; Рассказчиков нет глупых, скучньїх, Драчливых пьяниц, забияк; Хвастливих, лживых самохвалов И бойких щеголей-нахалов Туда не впустят никогда. Старухи злобнне ревнивы, Брюзглпвы старики ворчливн Исключеньї здесь павсегда.

Найбільш суперечливим місцем в “Енеїді” є строфа и четвертій частіші про заворушення латинських бояр:

Вельможі царство збунтовали, І [ротив царя всіх наущали; ВсльможІІ Лихо буде нам. Вельможі! Хто царя не слуха, Таким обрізать ніс і уха. І н руки всіх оддать катам.

Звичайно ці слова трактуються як вияв певної дворянської обмеженості Котляревського, вияв ідеології освіченого абсолютизму, визнання автором царської вла-іп І. І Пльгук у біографічній повісті про автора “Енеїди” іробив спробу витлумачення їх як іронічну передачу офіційного ставлення тогочасного реакційного суспільства, точніше, аракчеєвщини, до боярської фронди. Саме н колі офіцерів, які критично ставляться до заходів ноною імператора Павла І, Котляревський читає наведену строфу, Чуються репліки:

“- Здорово вліпив!

– Обрізать ніс і вуха! Залишить тілький мідний лоб і свинячу потилицю, як в Аракчєєва!

– Ха-ха-ха…

– Правильно!

– Просимо ще Івана Петровича!”

Звичайно, не виключене припущення, що згадані рядки з четвертої частини “Енеїди” писалися або в часи аракчеєвщини, царювання Павла І (1796-1801), або незабаром після його вбивства гвардійськими офіцерами з кола придворної аристократії.

Разом із тим не можна не відзначити, що бурлескно-травестійна Природа поеми зобов’язувала автора іронічно зображувати як самого царя Латина, так і його вельмож (“на йолопів були похожі”). І тільки далі, де Котляревський змалював формування латинських (читай: “козацьких”) полків, він інколи відходить від жартівливого тону, підносячись до пафосу (“Так вічной нам’яті бувало…”).

“Енеїду” Котляревського справедливо називають енциклопедією українського побуту. Хоча у провідних образах показано, зрештою, українські типи й характери, але імена їх, згідно з античною й травестованою фабулою, письменник повинен був зберігати традиційні: Еней, Анхіз, Дідона, Юнона та іп. Але Котляревський відступав від римського зразка і показував українців у типових обставинах їхнього життя.

Візьмімо тих людей, яких Еней зустрів у пеклі. М. Осипов серед друзів і знайомих Енея називає Сарпедона, Антенора, Медона, Партенопея, Адраста, Главка, їідея й Дейфоба. Як бачимо, всі античні імена.

А ось у Котляревського.

(Еней)

Знайшов з троянців ось кого: Панька, Терешка, Шеліфона, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опапаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій І всі троянці, що втопились, Як на човнах з ним волочились, Тут був Вернигора Мусій.

Жодного античного імені. Так само українські портрети дійових осіб переважно зовнішні. Ось портрет типової української дівчини тих часів: наріччям, І. Срезневський у листі до І. Снєгірьова посилається серед інших українських письменників на Котляревського І82.

Невідомий нам автор у газеті “Северная пчела” (1849) (можливо, той же С. Стеблін-Камінський, який виступив того ж року у “Полтавских губернских ведомостях”) писав про “Енеїду”, що вона “далеко перевершила подібного роду пародію Осипова, давно всіма забуту. В своїй переробці Котляревський мало наслідував латинський текст поеми, а більше зображував життєвий побут малоросіян. Легкість розповіді, вірність фарб, непідробний, пезрівняний комізм “Енеїди” були в повній мірі нові, чарівні.

Можна сказати, що Котляревський перший поклав основу тим чудовим творінням, які пізніше вийшли з-під пера Основ’яненка, Гоголя та інших, що черпали з одного з ним джерела розкішної природи і багатого повір’ями та легендами південноросійського краю” !83.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Своєрідність реалізму Котляревського