Своєрідність поезії Гельдерліна полягає і в тому, що нове, романтичне світовідчуття він прагнув виразити на “еллінський лад”, за допомогою еллінських ритмів і метрики, жанрів і форм; особливо це характерно для його поезії середнього періоду. Він звертався до античних жанрів оди, гімну, елегії тощо. Він переносив на німецький грунт складні строфічні форми давньогрецької поезії, такі, як алкеєва строфа, сапфічна тощо. Та найістотнішим було для нього збереження внутрішнього ладу давньогрецької поезії, позначеного прагненням до гармонії,
Він прагнув поєднувати “іонійську тверезість” зі “священним вогнем” і образно називав свій стиль “священно-тверезим”.
Та при всьому тому поезія Гельдерліна відзначається дивовижною, як на той час, внутрішньою свободою і розкутістю; вона є чи не найповнішим вираженням цього романтичного ідеалу, який для переважної більшості пое-тів-романтиків лишався недосяжним. В його поезіях цілком невимушено, спонтанно виникає вільний простір і рух природи, “живого космосу”, в якому поет почувається як у материнському
Слід вказати й на незвичайну, якусь “епічну” широту навіть інтимних переживань поета, які відбиваються, підхоплюються природою, посилюються нею і досягають ледве не космічних обширів. Особливо це стосується любовної лірики Гельдерліна, яка вражає повною відсутністю камерності, вузької суб’єктивності, – почуття поета легко транспортуються в близький і дружній світ “живого космосу”, перетворюються або в якесь нешумливе, світло-радісне вселенське свято, як, приміром, у вірші “Захід сонця”, написаному в щасливий франкфуртський період, або ж у вселенську містерію печалі й скорботи, як-то у ряді віршів, написаних у гамбурзький період, після розлуки з Діотимою.
Проте, було б однобічним уявляти Гельдерліна поетом гармонії, що не знав внутрішнього розладу й сумнівів. У пізніші періоди творчого життя його дедалі більше непокоїли суперечності післяреволюційної дійсності, зростаючі розбіжності між його ідеальними прагненнями й “наявним буттям”. Це знайшло вияв уже у романі “Гіперіон”, завершеному в 1799 р. Прозовий за формою, роман Гельдерліна цілковито тяжіє до ліричної поезії за своїм змістом і стилем.
Це передусім динамічна картина духовного й душевного стану поета і його “ентузіастичного покоління”, у створенні якої фабула відіграє досить-таки слабку роль. Фабула ця, власне, параболічна: дія перенесена в тогочасну Грецію, герої носять грецькі імена, йдеться у романі про боготворіння природи, Еллади й краси, про повстання в Мореї 1770 р. й розчарування Гіперіона в ньому, а насправді під грецькими іменами виступають у романі сам Гельдерлін, Сюзетта Гонтар, близькі друзі-однодумці, і говорить він насправді про ідейне й духовне життя німецької бюргерської інтелігенції наприкінці XVІІІ ст., про ідеали й конфлікти, про викликаний Французькою революцією ентузіазм і про першу його кризу.
Та насамперед маємо в цьому творі картину внутрішнього життя самого Гельдерліна, його духовний та душевний досвід. А це означає, що найважливіший у цьому романі внутрішній ліричний сюжет, життя мислі й почуття, що розгортаються на тлі прекрасних, емоційно насичених пейзажів Греції, в яких зливається любов Гельдерліна до природи з любов’ю до древньої Еллади. Цей внутрішній сюжет розвивається в патетичному ключі, в такому ж ключі витримується пейзажний фон, і небезпідставно вважається, що пейзажі в “Гіперіоні” – це своєрідні пейзажі-гімни, внутрішньо споріднені з ліричною поезією Гельдерліна.
Глибиною й складністю змісту відзначається також драма Гельдерліна “Смерть Емпедокла”, яка, хоч і має три редакції, залишилася незавершеною. В цій драмі, героєм якої є давньогрецький філософ Емпедокл із Агріген-та (V ст. до н. е.), фігура напівміфічна і напівісторична, Гельдерлін сплітає в єдиний вузол комплекс філософських, суспільно-етичних і естетичних проблем. Центральною є тема природи – як “живого космосу”, сили одухотвореної і спрямовуючої, грізної і благотворної водночас, – і ставлення до неї людини, суспільства, культури. На передньому плані – духовні колізії героя, але вони тісно переплітаються з суспільно-етичними, які теж набувають гострого звучання.
Герой драми проповідує нове життя, контури якого, щоправда, були не дуже ясні й самому Гельдерліну. Це життя на основі спідружності людей між собою і з природою, в розумній гармонійній згоді з її законами й веліннями, в “обіймах природи”, а не всупереч їй. Емпедокл вважає, що сам він порушив ці глибинні закони, втратив внутрішній зв’язок з природою, і він кидається в кратер Етни – щоб розчинитися в природі й відродитися в ній у новій якості.
Загалом ця драма Гельдерліна – твір великої поетичної сили, хоч подекуди зміст її не вільний від метафізичної затемненості.
З особливою силою неканонічність Гельдерліна-поета, його новаторство виявились в пізній поезії. Тут він у своїх художньо-стильових пошуках, характері образності, ставленні до слова й ритму далеко виходить за межі своєї епохи, йдучи назустріч поезії XX ст. Тепер він дедалі частіше відступає від класичних розмірів і форм, від строфіки й регулярних ритмів, переходить до своєрідного вільного вірша, підпорядкованого своїм внутрішнім ритмам, своїм складним гармонійним принципам.
Виникає в нього й нове ставлення до поетичного слова, яке ніби виокремлюється в тексті і водночас набуває в силовому полі його вірша незвичайної концентрованості змісту, стає “важким” і неоднозначним, – це вже ніби “ядро слова”, яке зрослося з матерією буття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)