Суперечливість ідеалів П. Грабовського
“Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест, та знай, що тут, далеко в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім’я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг бойовий, ведуть і вестимуть цілі покоління до боротьби з усякою сваволею, з усяким гнітом, чи то індивідуальним, чи національним”.
Таким щирим словом озвався з далекої Галичини Іван Франко до Павла Грабовського, а лист надіслав за адресою: “В город Иркутск, губернское жандармское управление,
Ще навчаючись у Харкові, в семінарії, Грабовський брав активну участь у діяльності народницької організації “Чорний переділ”, за що був заарештований і як “політичний злочинець” взятий під нагляд. Про той
До поранку йшли розмови…
Скільки віри та надій!
Як палав огонь любови,
Як ми рвалися до дій!
… Все віддай на вжиток люду,
Що, ллючи кривавий піт,
Не жалів для себе труду,
Згодував тебе на світ.
Серед товаришів Грабовський вирізнявся запальною вдачею і пориванням до активної дії, а тому з часом розчарувався у діяльності “Чорного переділу”, члени якого обмежувалися тільки розмовами. Поет рішуче повстає проти ліберально-народницької ідеалізації села й селянства, проти милування вигаданою сільською ідилією на “благословенній Україні”, категорично відмежовується від тих поетів, що, уникаючи злободенних громадських тем, “співають нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодатні”, про соловейків та красу природи:
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її,
З ума не йдуть знедолені народи, –
Їм я віддам усі чуття мої.
Роздвоєність у почуттях і суперечливість ідеалів особливо гостро відчуваються у поезіях Грабовського, що увійшли до збірки “З півночі”. Чимало творів цієї збірки звучать сумно і розпачливо:
Сумні літа – їх не стерти;
Тяжкий досвід – з ним лягти…
Тільки й долі – чесно вмерти,
Хрест без плями донести.
Звичайно, слід відзначити, що створювалися вони за винятково тяжких умов: виснажувала і відбирала сили небезпечна хвороба легенів, занепадали духовні сили і тому лягали на папір болючі слова:
Щодня гину один і загину вкінець,
Ніхто в світі, ніхто не поможе:
Дотліває життя, як сумний каганець;
Жити ж хочеться, хочеться, Боже!
Та разом із тим він не шукає співчуття, хоча нарікає на обставини життя, що вбивають живу душу в людині.
Колишню свою боротьбу на ниві народництва Грабовський оцінює в етичному плані. Попри всі помилки і невдачі, народники шукали “правдивої цілі”, і їхня “найперша засада” – це “добробут народний та воля”. Та уже наприкінці 90-х років Грабовський різко критикує “друзів народу” і гаряче пропагує марксистські погляди на історію й розвиток суспільства, хоча був знайомий з ними лише побіжно. “Тепер все, – твердить він, – що тільки єсть в Росії живого, рухливого та працюючого, йде під окликом марксизму”.
Поет не міг передбачити, скільки горя і страждань завдасть марксистсько-ленінська ідеологія народу, як понівечить людські душі і долі.
Суперечливість ідеалів Грабовського не змогла нівелювати яскраву постать поета. Його бойовий стяг, ніколи не заплямований, кличе ясними словами:
Сміле слово – то наші гармати,
Світлі вчинки – то наші мечі.