У розпал перебудови – у травні 1988р. – на сторінках “Літературної газети” були опубліковані матеріали “Круглого стола” за назвою ” чиВідмовлятися нам від соціалістичного реалізму?”, що поклали початок тривалої дискусії. Як відзначав В. Ковский, за “Круглим столом” була вперше почата спроба назвати речі своїми іменами, позначити можливі відповіді й альтернативи
Продовжуючи дискусію, у статті “Культ методу: причини й наслідок” він говорив:
” чиТреба нам “відмовлятися від соціалістичного реалізму”?
З’явилися й продовжують з’являтися статті в інших виданнях, але частіше нігілістичного характеру. У них чітко проглядаються дві тенденції: перша ставить соцреализм поза художністю й на цій підставі перекреслює всіх дієприкметникових до нього письменників, у тому числі й Горького (А. Генис, Б. Парамонов). Друга – трактує
Сказавши про міфічний “соціалістичному реалізмі” (49; 16), вона далі пише про помилкові твердження, начебто Горький відкрив якийсь творчий метод, характерний і для внутрішньо далеких Горькому А. Серафімовича, Д. Бєдного, И. Вольнова, пролетарських поетів. Гіркий був оригінальний, неповторний” (49; 189).
З такою позицією, природно, погодитися не можна. Своєрідність идиостиля Горького не виключає наявності в певній частині його творчості більше загальних принципів зображення миру й людини, які ріднять його, принаймні із Серафімовичем, із прозаїками радянського часу, що опиралися на соцреалистического Горького й на його теоретичні виступи. І якщо раніше Серафімович перейшов до Теми першої російської революції не без впливу Горького, те його оповідання “Бомби” писався одночасно з “Матір’ю”, даючи варіацію життєвого шляху жінки, подібної Ниловне. Робити вигляд, що ніякого соцреализма не було означає повторення помилки минулого, коли для “порятунку” Маяковського його відлучали від футуризму
Всупереч нігілістичним тенденціям у науці зріє потреба об’єктивного дослідження соцреализма. “Саме зараз, коли соціалістичний реалізм перестав бути гнітючою реальністю й пішов в область історичних спогадів, необхідно піддати феномен соцреализма ретельному вивченню, щоб виявити його джерела й піддати аналізу його структуру” (51; 96),- писав відомий італійський славіст В. Жнива. І приклади такого об’єктивного підходу вже є. Так, у книзі М. Голубкова “Втрачені альтернативи” (1992) соціалістичний реалізм трактується як певна естетическая реальність, без обліку якої не буде повним загальний літературний контекст, що представляє собою систему альтернативних плинів
Про реальність соцреализма як певної художньої системи пишуть Б. Гройс (13), И. Смирнов (50).
До цієї думки приходять і сучасні письменники, схильні відносити до соцреализму навіть антирадянські добутки, наприклад, роман “Життя й доля” В. Гроссмана, добутку А. Солженицина, Г. Владимова. При всієї дискуссионности цієї тези ми б назвали тут і екранізацію повести “Яри” С. Антонова, де дочка що розкуркулюється встає в позу, що викликає асоціації з Павликом Морозовим. Це свідчить про те, що й поза соціалістичною ідеологією “літературна філософія, естетика цієї соцреалистической прози, принципи цієї літератури можуть бути збережені” (45а; 107).
Виникає також потреба з’ясувати генезис соцреализма, як у теорії, так і в практиці, і на цьому шляху виявляються корисними деякі спостереження й факти, що приводяться А. Гангусом (25а) і Б. Парамоновим (37).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)