П’єса “Дорога Олена Сергіївна” була написана Людмилою Разумовской в 1980 р., але тоді кілька розпачливих спроб поставити її в провінції виявилися приречені на невдачу. Добуток молодого драматурга цензура не пропустила, а ім’я Людмили Разумовской швидко обростило таємничими слухами й одержало “широку популярність у вузьких колах”, присвячених у театральний процес. Однак з настанням перебудованого часу “Дорога Олена Сергіївна” виявилася затребувана й столичними, і периферійними театрами й незабаром була екранізована.
Добуток,
Що відбулося з молодими людьми, що виросли в атмосфері загальної неправди й “застійної” демагогії, коли високі ідеали, що вселяються палко із всіх трибун, на їхніх очах руйнувалися самими “внушателями”? Як було їм уберегтися від втрати
Якщо глибоко розглянути, то я особисто ні в чому не винуватий. Мене так учили”. І відповідь Ланцелота: “Усіх учили. Але навіщо ти виявився першим учнем, худобина така?”
У п’єсі Разумовской перед нами саме такі “перші учні”. Вона одна з деяких – зважилася сказати тоді про грубу правду життя вустами тих, хто, по суті, тільки починає жити.
От Витек ділиться із приятелями батьківськими гаслами: “Якщо хтось не бере, виходить, просто мало дали”. Він, по суті, незлобивий, але безхарактерний: при благополучному плині життя може стати комусь відданим іншому, при менш благополучному – слухняною маріонеткою в чужих руках. От Паша, у свої сімнадцять років скривджений і озлоблений на увесь світ за те, що йому “недодали”: батько – “сама звичайна інтелігентська розмазня”, і прийде тепер синові самому пробивати дорогу в житті.
Ляльці теж “не повезло” з родителями: її мати – бібліотекарка, але щоб у дитини “усе було”, подрабативает ще й прибиральницею. “Ви все життя боролися, щоб елементарно вижити, а ми будемо боротися за те, щоб добре жити” – от її життєвий девіз.
І нарешті, Володя – визнаний лідер у цій компанії, теперішній підлітковий ідеал. Проблем у нього в найближчому майбутньому не передбачається ніяких: надходження в престижний МГИМО забезпечене завдяки батьківським зв’язкам. Особисто йому від Олени Сергіївни нічого не потрібно, для нього переконати вчительку піти на невелику підробку (підмінити неправильні варіанти контрольних робіт Паші й Віті) – це тільки своєрідна розвага, експеримент, гра.
Однак гра обертається для всіх її учасників серйозним, не на папері, іспитом.
Олені Сергіївні доводиться зштовхнутися з кинутим в особу різким і не можна сказати, щоб зовсім несправедливим, обвинуваченням: “Ну й що ж ви зробили такого чудового, люди 60-х років!.. Де ви? Агов?! Не видно, не чутно!
Одні пристосувалися й стали процвітати, інші, більшість, тягнуть свою життєву лямку, треті – розчинилися… у небутті! Дивлячись на вас, ми з дитинства вчимося лицемірити, фальшивити й показушничати… Ми – ваші діти, кревні діти, а не пасинки, і не открещивайтесь від нас руками й ногами, ви нас породили самі!”
У результаті учні начебто б перемагають – у їхніх руках заповітний ключ від сейфа, але всі вони так чи інакше роздавлені своєю перемогою. Принижений власним зрадництвом Паша втрачає останнє до себе повага; затихає, відкинутий ударом “друга”, Витек; не може ніяк опам’ятатися від заціпеніння Лялька. Та й “ідеальний” Володя розуміє, що це не він переміг, це його удержала співчуваюча рука Олени Сергіївни.
Його, такого розумного, рішучого, просто пошкодували. Такий невтішний фінал цієї багатостраждальної п’єси.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)