Оноре де Бальзак 1799 – 1850
Сторінками історії літератури
ПАНОРАМА АНГЛІЙСЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ XIX ст.
Література Англії XIX ст. становить важливий, художньо яскравий розділ в історії світового красного письменства. На початку цієї доби творили великі поети-романтики Байрон, Шеллі, Кітс, уславлений історичний романіст В. Скотт, творчість яких вплинула на розвиток літератури більшості країн Європи й Америки. Так, романтичну поезію світу важко уявити без могутньої постаті Дж.
Г. Байрона, а розвиток роману за часів панування реалістичної
Літературні шукання й досягнення 30-70-х років XIX ст. в Англії відбувалися під знаком реалізму. Однак цей напрям не з’явився раптово. В англійській літературі йому передував довгий і плідний розвиток форм зображення життя за доби Просвітництва.
Nota bene. Важливо наголосити, що критичний пафос, широке використання всіх форм іронії, гумору, сатиричне осмислення негативних
Це стає особливо помітним, якщо порівняти стиль Бальзака і Діккенса або Стендаля і Тек – керея, твори яких літературознавці відносять до класичного реалізму першої половини XIX ст.
Дуже цікавою і оригінальною ланкою між просвітницьким реалістичним романом і романами Діккенса й Теккерея є прозова творчість видатної англійської письменниці Джейн Остен (1775-1817). Культурологічні опитування на зламі другого й третього тисячоліть, проведені в Англії, засвідчили, що читачі цієї країни за популярністю ставлять її на друге місце після Шекспіра – найвідомішого письменника всіх часів.
Творчий доробок Джейн Остен становить шість романів, серед яких найвідоміші “Гордість і упередження” (1813) і “Нортенгерське абатство” (1818, посмертна публікація). За своєю художньою сутністю вони були справжнім відкриттям у царині реалістичного письма, психологічно тонкого зображення характерів, відтворення способу життя певних кіл англійського суспільства на межі XVIII-XIX ст.
У 1837 р. на англійський престол вступила королева Вікторія, яка правила країною понад шістдесят років – аж до 1901-го. Для Британської держави періоду правління Вікторії характерні могутність і стабільність, енергійний розвиток капіталізму. Це була доба, за якої країна відігравала важливу роль у світовій політиці.
За ім’ям королеви цей історичний період отримав назву “вікторіанська доба”, а письменників тих часів називають вікторіанцями.
Подробиці. Вікторіанці створили напрочуд повну, яскраву й розмаїту панораму життя країни своєї доби. Життя англійців XIX ст. зображене цими майстрами слова іноді так виразно, чітко й докладно, що сучасний читач відчуває себе свідком усього, про що розповідається на сторінках численних романів тих часів. Ілюзія причетності до вигаданих письменниками персонажів і подій буває такою приголомшливою, що читачеві видається, ніби він на власні очі бачить сцени з життя тих людей, чує їхні розмови. Він знає про Англію XIX ст. так багато, як і про власну країну за тих часів, а іноді навіть більше.
Міф про “стару добру Англію”, великою мірою створений літераторами цієї країни разом зі своїми емоційно чутливими і наділеними жвавою уявою читачами, виявився реальнішим, ніж сама дійсність, і, певно, його не зможуть змінити, а тим більше спростувати, найсерйозніші наукові дослідження.
Творчості найбільшого письменника вікторіанської доби – Чарлза Діккенса буде присвячено окремий розділ, тому наразі доцільно дати загальну характеристику інших видатних письменників тих часів.
Першим серед них слід назвати Вільяма Мейкпіса Теккерея (18111863), який за своїм талантом був безумовно другим найбільшим прозаїком Англії XIX ст. (щоправда, його популярність у читачів не можна прирівняти до слави Діккенса). Якби Теккерей не написав нічого іншого, крім роману “Ярмарок суєти” (1847-1848), він усе одно належав би до найвідоміших письменників-реалістів XIX ст.
Nota bene. Головний образ, який не лише фігурує в назві твору, а й пояснюється в тексті майже півсотні разів, – “ярмарок суєти”, або “ярмарок марнославства”. Цю метафору Теккерей запозичив з великого англійського прозового твору XVII ст. “Шлях паломника” Дж. Беньяна. У цій християнсько-релігійній алегорії описується важкий шлях пілігрима Християна “із цього світу в інший”, долаючи який, йому довелося зупинятися на станціях “Ярмарок Суєти”, “Болото Відчаю” і “В’язниця Сумнівів”.
У Теккерея образ ярмарку життєвої суєти, біблійний у своїй основі, втрачає характер абстрактно-алегоричного позначення місця страждань грішної людини і перетворюється на цілком конкретний реалістичний і дуже місткий образ світу, у якому панує гонитва за грішми.
Події в романі “Ярмарок суєти” відбуваються в 10-30-х роках XIX ст. на Британських островах і на континенті. Твір Теккерея має підзаголовок “Роман без героя”. І дійсно, тут дуже багато старанно виписаних персонажів, доля яких простежується протягом багатьох років, але всі вони за мірою до них авторського інтересу й відведеним їм у романі місцем приблизно однакові. Жодного з них письменник не виокремлює своїм особистим ставленням, своєю симпатією або любов’ю. Це одне з пояснень підзаголовка “Роман без героя”. Іншим поясненням може бути й те, що Теккерей не наділив жодного з персонажів такими позитивними рисами, які б допомогли йому стати справжнім героєм у морально-етичному плані, стати прикладом для наслідування.
У романі багато героїв у літературному розумінні цього слова, але немає жодного позитивного героя з великої літери. Щоправда, є один персонаж, який начебто всупереч волі автора “вибивається” на чільне місце і перебуває в центрі всіх конфліктів і подій. Це Ребека Шарп – “антигероїня” роману.
Соціальна зумовленість характеру Ребеки Шарп простежується в романі дуже переконливо. Є похмура суспільна визначеність у тому, що ця обдарована, енергійна, вольова жінка марнує своє життя, манівцями йдучи до своєї мети – багатства, весь час балансує на межі вульгарного злочину, діє підступно й аморально, руйнує не лише свою репутацію, а й своє “я”.
Є в романі і безперечно позитивний персонаж, хоча й не головний, – людина добра, безкорислива, безмежно скромна, вірна й віддана в любові. Це бідолашний закоханий капітан (згодом – полковник) Доббін. Навіть найприскіпливіше око не знайде в його вдачі якихось відразливих, неприємних рис.
Негарний і незаможний Доббін – дуже симпатична людина, але, незважаючи на мужність і душевну силу, героєм його назвати не можна: надто дрібній меті присвятив він своє життя, надто блідий і пересічний його внутрішній світ.
У критиці неодноразово згадувалося, що вже у вступному слові до “Ярмарку суєти” Теккерей наголошує на умовності своїх персонажів, називає їх ляльками ярмаркового театру маріонеток. Ці маріонетки дуже схожі на людей, але рухаються не з власної волі, а відповідно до того, за яку ниточку смикає їх лялькар. Звідки ця метафора в романі? Хіба герої Теккерея не наділені щирими почуттями?
Хіба вони бездушні й безвольні ляльки з тирсою замість серця? Звісно, автор інакше замислив цей образ, інший зміст вклав у відомий вислів: “Світ – театр, а люди в ньому – актори” (у цьому випадку навіть не актори – маріонетки). Так в образній формі він втілив своє філософське розуміння суті історії та суспільного розвитку. Письменник усвідомлював, що людина залежить від історичного процесу: історія впливає на людську долю, обставини життя формують особистість, тимчасом як окрема людина дуже мало або зовсім не має впливу на історію, не може докорінно змінити обставини свого існування.
Однак Теккерей був мудрим знавцем життя і добре розумів, що хоч якою підневільною є людина у світі, від неї самої залежить, буде вона порядною чи обере нечесний шлях.
Літературна діяльність сестер Бронте – Шарлотти, Емілі Джейн і Анн – припадає на 40-ві роки ХІХ ст. Ці напрочуд обдаровані письменниці прожили коротке й нещасливе життя. Народжені в сім’ї сільського священика з Йоркширу, вони чудово змалювали у своїх творах суворий болотяний край, у якому зростали.
У прозі і віршах сестри Бронте втілили прагнення талановитих, непересічних людей до щастя, краси, любові, яких їм не вистачало в сірому, безбарвному житті.
Найвідомішою із сестер була Шарлотта Бронте (1816-1855). Два її кращих романи “ДжейнЕйр” (1847) та “Ширлі” (1849) і в наші дні мають успіх у читачів. Починаючи з 1934 р. роман “Джейн Ейр” був неодноразово екранізований. Історія гувернантки, що закохалася в хазяїна таємничого замку, його велике почуття до бідної дівчини-сироти, яке він змушений приховувати, бо одружений із хворою, божевільною жінкою, – усе видається нині давно відомим сюжетом.
А річ у тім, що авторки так званих “жіночих романів” безсоромно використовують віднайдене Ш. Бронте, спрощуючи й збіднюючи видатний твір.
У своєму романі письменниця використала форму автобіографічної оповіді й завдяки цьому не лише створила глибоко психологічну, багату на відтінки почуттів і шляхетних думок прозу, а й зробила цілком обгрунтованою атмосферу таємничості, яка огортає оповідь. Джейн повідомляє читачеві про життя своїх працедавців те, що знає сама. І лише поступово перед ним розкривається глибинна правда драматичного твору. По своїй суті роман Ш. Бронте трагічний. Коли, здавалося б, на перешкоді єднанню закоханих уже не стоїть третя людина, у замку спалахує страшна пожежа. Рятуючи інших, коханий Джейн, Рочестер, втрачає зір і перетворюється на жалюгідного каліку.
Однак любов дівчини сильніша за удари долі, вона дарує Рочестеру волю до життя й надію на щастя. У романі багато рис, характерних для романтичної естетики. Це ще один приклад того, що реалістичні й романтичні тенденції в літературі першої половини XIX ст. були надзвичайно близькими.
Художня спадщина ще одного відомого вікторіанця – Ентоні Троллопа (1815-1882) налічує майже півсотні романів. Однак, як це найчастіше буває в надто плідних авторів, не всі його твори витримали випробування часом. Проте найкращі з них, зокрема ті, що входять до циклу “Берсетширські хроніки”, читати і цікаво, і повчально.
У цих романах Троллоп показав себе блискучим майстром психологічного портрета, умілим архітектором сюжету, вигадливим і вправним драматургом у побудові вузлових сцен, часто комедійних, на межі з фарсом.
Після смерті Троллопа в авторитетних літературних колах Англії найбільшим з усіх романістів почали називати Джорджа Мередіта (1828-1909). Мередіт дійсно був одним з найоригінальніших і найзначніших вікторіанців, а найкращим у його творчому доробку вважається роман “Егоїст” (1879). Події цього сатиричного твору розгортаються у дворянському поміщицькому середовищі, на тлі якого виразно виписаний один персонаж – патологічний егоїст сер Вілобі Паттерн.
Подробицi. Важливими для розуміння роману “Егоїст” є такі слова автора: “Найбільша книга на землі – книга егоїзму. Її з успіхом можна було б назвати книгою землі, бо в ній представлена вся земна мудрість”. Такий досить похмурий погляд на принципи існування людини був характерним для Мередіта.
Однак водночас він вважав завданням кожної порядної, мислячої людини, літератора в першу чергу, робити все можливе для розвінчання егоїстичних почуттів і вчинків; для викорінення снобізму1, байдужості до ближніх; робити якомога більше для гуманізації суспільства навіть тоді, коли всі зусилля здаються марними.
Серед англійських класиків, які творили в середині XIX ст., була жінка незвичайної людської вдачі й літературного таланту – Мері Анн Еванс, яка стала відомою під псевдонімом Джордж Еліот (1819-1880). Ці чоловічі ім’я й прізвище були даниною тогочасним уявленням про роль жінки в суспільстві й мистецтві. Згадаймо талановиту французьку письменницю Аврору Дюдеван, що уславилася як Жорж Санд, або українську письменницю Марію Вілінську-Маркович, яка прибрала собі псевдонім Марко Вовчок.
Для того щоб стати письменницею в ті часи, жінці потрібно було виявити неабияку силу характеру й волі, кинути виклик консервативному суспільству.
Як і Дж. Остен, Джордж Еліот писала про те, що добре знала з власного досвіду. Найбільш відповідало художнім смакам письменниці те, що вона називала “сценами з життя”.
Не випадково її найвідоміший роман “Міддл – марч” (1871-1872) має підзаголовок “Сцени провінційного життя”.
У творчості Джордж Еліот прагнула до абсолютної правдивості, намагалася бути реалісткою в повному розумінні цього слова і сформулювала це як художницьке кредо у своєму першому романі “Адам Бідл”: “Моє головне прагнення полягає в тому, щоб уникнути вигаданих картин і давати правдиве зображення людей і предметів, як вони відбилися у моїй свідомості. Дзеркало, безумовно, не позбавлене дефектів, і віддзеркалення часом може виявитися неточним або тьмяним; але я вважаю себе зобов’язаною з найбільшою можливою точністю відтворити перед вами це віддзеркалення так, начебто я свідчила б під присягою”.
1 Снобізм – від сноб: людина, яка вважає себе носієм вищої інтелектуальності та вишуканих смаків і зневажливо ставиться до людей з іншими поглядами й смаками. У вікторіанській Англії снобами також називали тих, хто намагався уподібнитися до представників вищих верств суспільства, удавав із себе “аристократа”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)