У поетичній антології, яка побачила світ 1908 року, тобто ще за життя М. Вороного, творчість поета була оцінена досить високо. Зокрема упорядник О. Коваленко відзначає еволюцію поезії від романтичної, патріотично-громадянської до тем загально – світового значення, “питаннями філософічними (“Мандрівні елегії”), де до жахливого песимізму й одчаю домішують поважно-велебні акорди пантеїзму”. Далі розкривається, в чому полягала майстерність творчих пошуків Вороного: “Що торкається до форми поезій, то вона в нього бездоганна –
Дійсно, Микола Вороний – один з найвизначніших поетів-нова-торів, сучасник Олександра Олеся, Павла Тичини і Максима Рильського – поет, який зазнав переслідувань царських властей, став жертвою кривавого сталінського режиму. Поезія Вороного – на той час уже зрілого поета – в карбованих ритмах художньо-емоційною мовою вводить читача у глибокий світ людських переживань, розкриває перед нами багатовимірність
Знов стелеться передо мною шлях
Через терни, байраки, дике поле…
Куди ж по всіх зневір’ях та жалях
Знов поженеш, мене, лихая доле?
Ліричний герой “Мандрівних елегій” – вічний подорожний, що як герой апокрифічної оповіді Марко Проклятий, змушений блукати світом. Він не знає, звідки вийшов, не знає, де остаточна мета його подорожі, він не знає, навіщо взагалі вийшов у світ. Невидима сила підкорює його волю, розум, почуття.
Вона, ця сила, страшна, як первородний гріх, і герой не може дати точного визначення цій силі.
Можливо, це спогад про втрачений рай. У цій подорожі герой не має ані друга, ані коханої, які б у разі потреби могли підтримати його. Вірною залишається лише подруга самотність. Вона настільки гнітить героя, що він відчуває мертвість своєї душі:
/ мов холодна, темна течія
Вливається і студить мою душу…
Ні радощів, ні щастя, ні кохання,
Одно мені судилося: блукання!
Прощатися з рідним краєм не так вже й важко, оскільки тут він зазнав лише зневагу та відчай. Можливо, десь там далеко на нього очікує правда, справедливість. Сидіти на місці він не може, тому піде шукати у світ “порадоньки”.
Якщо ми звернемося до біографії поета, дізнаємося, що і він сам довгий час не міг знайти собі у цьому світі притулку. Вороний підтримував національно-визвольні прагнення передових кіл українців, але невдовзі прийшла за це розплата. Довгий час він перебував на чужині, а повернувшись в Україну, пройшов всі кола пекла в застінках катівень органів НКВС, у концентраційних таборах.
“Мандрівні елегії”, написані на початку століття, були своєрідною поетичною візією, яка показала майбутнє як самого поета, так і його рідного краю:
Як тяжко жити в ті похмурі дні,
Коли нема де серцю відпочити,
Коли обсядуть думи навісні, –
Голодні, голі, мов циганські діти…
Куди од їх подітися міні?
“Страшно жити!” – страшенний крик роздирає душу героя. Страшно, бо відбуваються насправді жахливі події – чоловік стає звіром.
Проте творчості М. Вороного властиві різні інтонації, не тільки сумні й мінорні. Митець осмислює всі сфери свого буття. Громадська діяльність не приносить йому задоволення, оскільки становище знедолених не змінюється, а страждання проривається сльозами і плачем все голосніше і голосніше. Але він поет, вільний поет. Думку не можна заточити у в’язницю.
Спостереження широкого моря наводить на думку, що ця одвічна стихія дуже близька йому за духом. Отже, ліричний герой поезії “До моря” зливається душею з синіми хвилями, потопає у безмежній, безодні.
Здається, що та подорож, здійснена у “Мандрівних елегіях”, нарешті закінчилася. Він віднайшов у собі ту силу, яка здатна відродити до життя – це натхнення і творчість:
Як ти чарівливе, як ти бунтівниче
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця
Усвідомивши свою роль, своє призначення у бурхливому світі, поет звертається до рідної землі. Він її син, йому боляче дивитися на біль та страждання свого народу. Його творчість стане тим євшан-зіллям, яке допоможе віднайти правильну путь. Тому вона наповнена образами рідної землі: осокорами, що будять в серденьку тужливі, любі спомини; Дніпро, коли дивився в ясні очі коханої; соловейко, який сповіщає про прихід весни.
Кожен з нас завдяки його слову, що несе пахощі рідної землі, звернеться до своїх першоджерел!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)