Справі час, потісі година

Наприклад, чудове прислів’я: “Справі час, потісі година” учить нас цінувати життя, її швидкоплинність використовувати з розумом. Як часто ми недозволено щедро витрачаємо свій час на дрібниці, думаючи, що спереду його багато, невимірний океан. Виростаємо безтурботними ледарями, яким потрібна сильна підтримка батьків.

А ми, самі-те, коли будемо опорою і їхньою радістю?

От прислів’я й нагадує, що не можна витрачати дорогоцінний час, відпущений людині на навчання й дорослішання, на вивчення матеріалу, залишеного в спадщину попередніми

поколіннями. Потрібно щохвилини навчального часу в класі проводити з користю, закріплювати отримані знання, множити вміння й навички, передані нам у спадщину. Але в дитинстві хочеться бігати й грати, дивитися телевізор і слухати музику. На це теж вистачить часу, якщо навчитися раціонально його використовувати. Ніж інтенсивніше ти працюєш, тим радісніше відпочивати.

Якщо ж життя стане вічним святом, воно швидко набридне. Навчання теж може стати задоволенням, якщо усвідомлюєш її необхідність і користь. А допоможе в цьому прислів’я: “Справі час, потісі година “.

Є! “Не дозволяй душі лінуватися!”

– писав Микола Заболоцкий, відкриваючи для всіх універсальний засіб захисту. Людина повинен постійно розвиватися духовно. Лев Толстої, уже після того як йому здійснилося вісімдесят років, шкодував про те, що життя так коротке, адже ще стільки всього незвіданих, повного загадок

Духовному розвитку людини сприяють книги. Іван Франко, розуміючи важливе значення літератури, писав:

Книги – морсъка глибина.

Хто в них пiрне аж до дна,

Тої, хоч i праці травні доситъ,

Дивни перли виноситъ.

Книги – своєрідний місток між поколіннями, через який до нас приходить всі те краще, чого досягли наші попередники. Саме краще. Адже тільки гарна книга зможе проникнути в людську душу, залишитися там, дати паростки доброго, світлого й прекрасного

Щиросердечні якості людини завжди були основою думки про нього інших людей. Жаль, уміння співпереживати завжди цінувалися серед людей. Згадаєте Бориса Пастернаку:

Душу моя, печальница

Про усіх у колі моєму,

Ти стала усипальницею

Замучених живцем…

Серце, після прочитання цих рядків, страждає, думаючи про всіх замучений, серед яких і Марина Цветаева, і, на мій погляд, Владимир Маяковський, своїм пострілом кінець, що поклав, всім роздиранням…

Література – пісня душі. І щоб зрозуміти, перейнятися нею, необхідно “учити” свою душу, щоб

…Жити з тобою по^-людські,

Училася заново вона…

И мені хотілося б, щоб кожна людина, незалежно від роду його занять, поставив перед собою таку мету: ні дня без літератури


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Справі час, потісі година