Сонет 66
Я кличу смерть – дивитися набридло На жебри і приниження чеснот, На безтурботне і вельможне бидло, На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду Поганьблену, на зраду в пишноті, На правду, що підлоті навдогоду В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади, І на талант під наглядом шпика, І на порядність, що безбожно краде, І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині, Та як тебе лишити в самотині?!
Переклад д. Павличка
Сонет 121
Ліпш бути злим, ніж виглядать
Погодитись нелегко, їй же Богу!
Чи б міг фальшивий зір цінити в скарб Мій серця жар? Здолав його б донести
Шпигунський набрід, що кладе на карб Мені все те, за що я годен честі?
Я – отакий, як бач. Ганьбить мене – Це міряти на свій аршин пігмеям. Та я ж високий як на них.
Бігме їм Це не з руки. А хто мене зігне?
На грішника – то всі, і навіть діти, В смолі пекельній мусили б сидіти.
Переклад д. Паламарчука
Сонет 130
Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжнійший за її уста, Не білосніжні пліч овали,
Мов з дроту чорного коса
Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав, І дише так вона, як дишуть люди, А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.
І все ж вона – найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими.
Переклад д. Паламарчука
Сонет 141
Мій зір тебе не любить, далебі, Усякого набачившись пороку. Та серце любить і не вірить оку,
Сто сотень вад не бачачи в тобі.
Ні голос твій, не надто милий вуху, Ні дотик ніжний, пахощі і смак Не владні затягнуть мене ніяк
На учту зору, доторку і слуху.
Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям Не визволити серця із неволі,- Воно, як раб, твоїй покірне волі,
За усміх твій платитиме життям.
Та вже хоч тим у виграші я буду, Що ти – мій гріх – даєш мене до суду.
Переклад д. Паламарчука