Мабуть, немає письменника, в творчому доробку якого не було б твору, присвяченого якійсь вічній проблемі. У XX столітті, столітті науково-технічної революції, митців особливо почала цікавити проблема духовності людини, народу. Одним з українських письменників, що порушив цю проблему, був Олесь Гончар.
Його роман “Собор” присвячено саме боротьбі духовності і бездуховності, в ньому він доторкнувся до глибин людського існування.
У романі собор постає як диво довершеності народної архітектури, народного бачення і розуміння краси,
Саме через ставлення до собору героїв роману, які є втіленням різних типів реальних людей, розкривається їх внутрішній
Юнак зачарований мистецькою красою собору, він для нього – символ душі, духовної краси. Перед Миколою “у дивному смутку мовчав собор”, він був голосом сумління, що примушував хлопця сперечатися з безбатченками, з тими, кому байдужа доля планети. Музика краси несла у молодечі пориви жагу до самопізнання, прагнення боротися з пігмейською психологією, для якої духовний багаж українського народу, втілений у соборі, був лише “хламом історії”.
У своєму романі Олесь Гончар поставив проблему долі духовного начала у житті суспільства. Письменник постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв’язок між поколіннями, про існування української нації. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків – руйначів національних святинь, лунає заклик плекати й оберігати духовні скарби нашого народу.