Людина – це не степова рослина перекоти-поле, яку осінній вітер жене степом. Передусім, у неї є душа.
У кожного народу – свої моральні цінності, духовні скарби. Для українців – це святий хліб і рушник, рідна мова і пісня, родина. А ше собори…
Храми, до яких люди приходили зі своїми болями і радістю, горем і щастям. Тут охрещувалося нове життя і відспівувалося те, яке відійшло в інший світ. Тут душа розправляла крила, залишалася наодинці з Богом і сповідалася йому у своїх надбаннях і гріхах, просила і здобувала очищення.
А ще собори
Цю велику проблему і порушує Олесь Гончар у своєму романі “Собор”. На його погляд, від ставлення до духовних скарбів народу і залежить сутність людини. І яких би високих рангів вона не досягла (як Володька Лобода), якщо немає в неї святої поваги до надбань рідного народу, не має вона права зватися сином цієї землі.
Надбання народу завжди хтось паплюжить, а хтось захищає. Напевне, все-таки захисників більше. В цьому ми переконуємося зі сторінок роману.
Заради своїх егоїстичних цілей Лобода готовий переступити через
Ось і замахнувся Володька Лобода на собор. Той собор, який втілив у собі політ козацької думки, символ нескореності феодальній владі російської цариці.
Цей собор збудували після руйнування Січі укинуті в тугу запорожці. Було вибито шаблю з їхніх рук, але не вибито з серця духу волі і жадання краси. І було вирішено на їхній сумовитій раді заснувати монастир. І засяяли відтоді над землею непокора і незламний дух козацький.
Справжня сила є в цьому соборі. Добрих і чесних людей він робить ще сильнішими і кращими, а в злих і підступних викликає розлад у душах, а тому й ненависть до себе. Таку ненависть викликає він і у Володьки Лободи.
Багато хто з керівників на високих посадах упізнав в цьому герої себе (саме цим і викликана була буря негативних рецензій на твір).
Я думаю, що розлад душі Лобода намагається компенсувати “активною” діяльністю, досягненням цілей, не вартих того.
Протиставляється Володьці студент Микола Баглай. Мабуть, в образі цієї справжньої, щирої людини Гончар відтворив свій ідеал. Бо все життя Баглая спрямоване на те, щоб принести користь усьому людству, щоб не тільки самому бути щасливим, а щоб в інших оселях панували радість і любов.
Микола тонко відчуває красу собору. Для нього храм стає тим споконвічним, без чого життя не має сенсу. 1-у вирішальний момент, коли автор потребував його захисту від опоганювачів, не роздумуючи, встав на захист своєї “прекрасної поеми”.
І ставлення до собору Миколи Баглая – то не виняток, а майже правило. Бо вся, Зачіплянка, як матір, чекала на одужання юнака. Усі жителі не просто схвалювали ‘ вчинок Миколи, а й пишалися своїм односельцем. Сам факт посягання на перлину
Народної краси здійняв хвилю обурення серед зачіпляй. Навіть ті, хто серед буденного життя не звертав уваги на собор, відчули неможливість існування багатогранного і повного життя без присутності в ньому храму. Сила народна здолала всі перешкоди, і стоїть собор над Дніпром, і думає свою нерозгадану думу.
Олесь Гончар устами свого героя Хоми закликає: “Собори душ своїх бережіть!” Душа людини без собору, то не душа, а пекло. І така людина – не людина.
Височить монастир над усім світом дніпровським. 1 доки стоїть собор, буде жити в українцях сила, щирість і доброта. І доки люди матимуть собори в душах, до тих пір будуть вони народом, а не юрбою, що населенням зветься.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)