Собор – символ вічної слави й душі народу

Найвищими крапками на землі були колись стародавні храми. Із золотими куполами, з дірявими покрівлями, із прогнилими підмостками. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому й зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їх вічної німої музики й народної символіки.

Але те, що нам нині необхідно відкривати, для наших далеких предків було абеткою. Там, де поселялися запорожці – відразу виростала церкву як голос їхнього духу:

Як покинули запорожці

Великий Луг і мати Січ, Взяли із собою Мати Божу, А більше нічого не взяли

Так напише Т. Г. Шевченко у своєму добутку. Що це – сентиментальна віра людей, які тільки й знають, що молитися? Або це Прапор, яким Козаки виражали своє людське й національне покликання?

Ці розпачливі герої не боялися смерті й уважали за честь загинути в бої. Це була релігія вільних людей, які будували свій собор, як символ незламності, як заповіт нащадкам. А вони не мають права відректися від своєї вітчизни, забути власну історію.

Створений ще в козацькі часи, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницкого й отамана

Махно, часи фашистської неволі й сумні шеренги невільників. Тому відношення до собору – це міряло людяності, духовної краси або низькості героїв добутку. Таким нащадком і є студент Микола Баглай – герой з позитивними рисами.

Для роману “Собор” був потрібний образ, що виражає пробудження сучасної молоді до духовного життя, її прагнення самостійно мислити й цінувати людські цінності. Баглай не в полоні етнографічного патріотизму й шаблонових фраз, він шукає спадщину, розуміючи : “Коли не ми, то хто?”.

И як кожний шукач – марить, любить, ненавидить, спотикається в заметах “безхазяйного” спадщини століть. Тому й він вистраждав для себе відкриття собору, і останнього запорізького представника Яворницкого, що “добував з небуття самий дух козацької республіки”. У глибині душі молодий студент догадується, що люди втратили самих себе в погоні за дешевими замінниками.

Нині недолік великої мудрості, поваги й любові до людини, відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Типовий представник цих націй – напівосвічений інтелігент Володька Лобода. Таємниця цього образа криється в тім, що письменник подивився на нього з народних позицій. Олесь Гончар відразу відкрив за службовим мундиром сховану фальш натури й подивився глибше. А ця людина добрий, надійний?

Чи здатний він поступитися власними інтересами заради інших? Він цілком щиро дивується, навіщо Баглаю й Історія, і той собор? І взагалі: якщо має в що одягтися, що ж йому ще треба? Релігія Володьки – “правильно відреагувати на вказівку зверху”, а вона не має потреби у святинях. Вся енергія “отцепродавца” іде від метушливості пристосування, від догідливості, а не від внутрішньої духовної сили.

Письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина має страшну властивість знищувати цінності – одним доторканням, одним словом. У Лободи все розпадається, розкладається й гасне

Володька – це утвір тоталитарно-бюрократической системи, коли чиновництво тільки голосувало за єдність із трудовим народом. А насправді закриваючи українські школи, “виганяло” українську мову з театрів, кіно. Ішло шалене й нестримне настання бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спадщини. Але автор прагне нас переконати, що здорова сила молодості має потребу в історії так само, як у чистому повітрі й джерельній воді. І вона неминуче відшукає в заростях лободи добро, що веде людину до добрих основ, відновленню й відродженню


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Собор – символ вічної слави й душі народу