СКУПИЙ ЛИЦАР (Сцени із Ченстоновой трагікомедії “The covetous Knight”, 1830) Барон – батько молодого лицаря Альбера; вихований колишньою епохою, коли належати до лицарства значило насамперед бути сміливим воїном і багатим феодалом, а не служителем культу прекрасної дами й учасником придворних турнірів. Старість звільнила Б. від необхідності надягати панцири (хоча у фінальній сцені він і виражає готовність у випадку війни оголити меч за Герцога). Зате любов до золота переросла в пристрасть. Втім, не гроші як такі тягнуть до себе Б. – але мир ідей
Тут він, по суті, сповідається перед золотом і
Цьому “містичному” підтексту відповідають євангельські парафрази в сповіді персонажа. Купи золота нагадують Б. “гордий пагорб”, з якого він подумки дивиться на все, що йому підвладно. Тобто на увесь світ.
І чим нижче підвал, чим согбеннее поза Б., що склонились над золотом, – тим вище підноситься його демонічний дух. Паралель самоочевидна: саме влада над усім миром обіцяв Сатана Христу, звівши Його на високу гору й запропонувавши в обмін лише “падши” поклонитися князеві миру цього (Мф. , 4, 8-9). Спогад Б. про вдову, що нині принесла стародавній дублон, “але колись / Із трьома дітьми полудня перед вікном / стояла на колінах, виючи”, негативно пов’язане із притчею про бідну вдову, що пожертвувала останній лепт на храм (Мк.
, 12, 14). Це перевернене зображення євангельської сцени, але й сам образ Б. є перевернене зображення Бога Він так себе й мислить; золото для нього – лише символ влади над буттям. Гроші сплять у скринях “сном сили й спокою, / Як боги сплять у глибоких небесах”; пануючи над ними, Б. панує й над богами.
Він багато разів повторює: “Я царюю!
” – і це не порожні слова. На відміну від А. він цінує гроші не як засіб, а як ціль; заради них готовий терпіти нестатки – не менші, чим удова з дітьми; заради них він переміг страсті; він аскет у тому розумінні, у якому аскетом був епикур, що цінував не володіння, але свідомість можливості володіння. (Недарма в його монолог включений епикуров образ “сплячих богів”.) Батько вважає сина ворогом – не тому, що той поганий, але тому що марнотратно; його кишю – це діра, через яку може витекти святиня золота Але золото, заради якого переможені страсті, саме стає пристрастю й перемагає “лицаря” Б. Щоб підкреслити це, Пушкін уводить у дію лихваря Соломона, що позичає бідного сина багатія Б. грошима й зрештою радить отруїти батька. З однієї сторони жид – антипод Б., він цінує золото як таке; позбавлений і натяку на “височину” почуттів (хоча б і таку демонічно-низинну височину, як у Б. ). З іншого боку – “піднесений” накопичувач Б. готовий принижуватися й брехати, аби тільки не оплачувати витрати сина Викликаний по скарзі останнього до Герцога, він поводиться не як лицар, але як, що вивертається негідник; в “малюнку” його пове-дения повністю повторюється “малюнок” поводження Соломона в першій сцені трагедії.
І “лицарський” жест (рукавичка – виклик на дуель) у відповідь на обвинувачення в неправді, кинуте Альбером у присутності Герцога, лише різкіше оттеняет його повну зраду духу й букві лицарства. І фінальний вигук Герцога над тілом раптово вмираючого Б. (“Жахливе століття, жахливі серця!”) рівною мірою ставиться до обох героїв-антагоністам
(2 votes, average: 4.50 out of 5)