Молодий дворянин Євгеній Онєгін їде з Петербурга в село до свого вмираючого багатому дядькові, обурюючись на майбутню нудьгу. Двадцятичотирирічний Євген отримав у дитинстві домашню освіту, його виховували французькі гувернери. Він вільно розмовляв по-французьки, легко танцював, трохи знав латинь, в розмові вмів вчасно промовчати або блиснути епіграмою – цього було достатньо, щоб світло поставився до нього прихильно.
Онєгін веде життя, повну світських забав і любовних пригод. Кожен день він отримує по кілька запрошень на вечір, їде
Свято у розпалі, звучить музика, “літають ніжки милих дам” …
Повернувшись з балу, Євген лягає спати рано вранці, коли Петербург вже пробуджується. “І завтра те саме, що вчора”. Але чи щасливий Євгеній? Ні, все йому набридло: друзі, красуні, світло, видовища.
Подібно
Після смерті батька, який жив боргами і врешті-решт розорився, Онєгін, не бажаючи займатися позовами, віддає фамільні статки позикодавцям. Він сподівається успадкувати майно свого дядька. І дійсно, приїхавши до родича, Євген дізнається, що той помер, залишивши племінникові маєток, заводи, ліси і землі. Євген поселяється в селі – життя хоч якось змінилася. Спочатку нове положення його розважає, але скоро він переконується, що і тут так само нудно, як у Петербурзі.
Полегшуючи участь селян, Євген замінив панщину оброком. Через таких нововведень, а також недостатньою чемності Онєгін уславився серед сусідів “найнебезпечнішим диваком”. У той же час у сусіднє маєток повертається з Німеччини вісімнадцятирічний Володимир Ленський, “шанувальник Канта і поет”.
Його душа ще не зіпсована світлом, він вірить у кохання, славу, вищу і загадкову мета життя. З милим простодушністю він оспівує “щось і про гуманну даль” у піднесених віршах. Красень, вигідний наречений, Ленський не бажає обмежувати себе ні узами шлюбу, ні навіть участю в життєвих бесідах сусідів.
Зовсім різні люди, Ленський і Онєгін тим не менш сходяться і часто проводять час разом. Євген з посмішкою вислуховує “юний маячня” Ленського. Вважаючи, що з роками помилки самі зникнуть, Онєгін не поспішає розчаровувати поета, запал почуттів Ленського все ж таки викликає в ньому повагу. Ленський розповідає другу про свою незвичайного кохання до Ольги, яку знає з дитинства і яку йому давно пророкують у нареченої.
На рум’яну, біляву, завжди веселу Ольгу зовсім не схожа її старша сестра, Тетяна. Задумлива і сумна, вона віддає перевагу галасливим ігор самотність і читання іноземних романів. Мати Тетяни та Ольги у свій час була видана заміж проти волі. У селі, куди її відвезли, вона спочатку плакала, але потім звикла, освоїлася, стала “самодержавно” управляти господарством і чоловіком. Дмитро Ларін щиро любив свою дружину, в усьому їй довіряючи.
Сімейство вшановувало старовинні звичаї та обряди: у посткомуністичних говіли, в масницю пекли млинці. Так спокійно протікала їх життя, поки “простий і добрий пан” не помер.
Ленський відвідує могилу Ларіна. Життя триває, одні покоління змінюються іншими. Прийде час, “… наші внуки в добрий час \ Із світу витіснять і нас!”. В один з вечорів Ленський збирається в гості до Ларіним. Онєгіну таке проведення часу здається нудним, але потім він вирішує приєднатися до одного, щоб поглянути на предмет його любові.
На зворотному шляху Євген відверто ділиться своїми враженнями: Ольга, на його думку, пересічна, на місці юного поета він вибрав би скоріше старшу сестру.
Тим часом несподіваний візит друзів дав привід пліткам про майбутнє весілля Євгена і Тетяни. Сама Тетяна потайки думає про Онєгіна: “Пора прийшла, вона закохалася”. Занурившись у читання романів, Тетяна уявляє себе їх героїнею, а Онєгіна – героєм.
Вночі вона не може заснути і заводить розмову про кохання з нянею. Та розповідає, як була видана заміж у тринадцять років, і зрозуміти панночку не може. Раптом Тетяна просить перо, папір і приймається за лист до Онєгіна. У ньому довірлива, слухняна потягу почуття, Тетяна відверта. Вона у своїй щирості своїй не відає про небезпеку, не дотримується обережність, притаманну “недоступним” холодним петербурзьким красуням і хитрим кокетка, заманювали шанувальників у свої мережі.
Лист написано по-французьки, оскільки дамам у той час набагато звичніше було висловлюватися саме на цій мові. Тетяна вірить, що Євген їй “посланий Богом”, що нікому іншому вона не може довірити свою долю. Вона чекає від Онєгіна рішення і відповіді.
Вранці Тетяна в хвилюванні просить няню Пилипівна відіслати листа сусідові. Настає нудне чекання. Приїжджає Ленський, нарешті, за ним – Онєгін.
Тетяна швидко тікає в сад, там дівчата-служниці співають, збираючи ягоди. Тетяна ніяк не може заспокоїтися, і раптом – перед нею з’являється Євген …
Щирість і простота листа Тетяни чіпали Онєгіна. Не бажаючи обманювати довірливу Таню, Євген звертається до неї з “сповіддю”: якщо б він шукав спокійного сімейного життя, то вибрав би собі в подруги саме Тетяну, але він не створений для блаженства. Поступово “сповідь” стає “проповіддю”: Онєгін радить Тетяні стримувати почуття, інакше недосвідченість доведе її до біди. Дівчина в сльозах вислуховує його. Доводиться визнати, що Онєгін надійшов з Танею досить благородно, як би не ганьбили його вороги і друзі.
Ми в своєму житті не можемо покластися ні на друзів, ні на рідних, ні на улюблених людей. Що ж залишається? “Любіть самого себе…”
Після пояснення з Онєгіним Тетяна “в’яне, блідне, гасне і мовчить”. Ленський і Ольга, навпаки, веселі. Вони весь час разом.
Ленський прикрашає малюнками і елегіями Ольгин альбом.
А Онєгін тим часом віддається спокійній сільського життя: “прогулянки, читання, сон глибокий”. Північне літо швидко проходить, наступає нудна осіння пора, а за нею – і морози. Зимовими днями Онєгін сидить удома, в гості до нього заїжджає Ленський. Друзі п’ють вино, розмовляють біля каміна, згадують і про сусідів.
Ленський передає Євгену запрошення на іменини Тетяни, захоплено розповідаючи про Ольгу. Вже намічене весілля, Ленський не сумнівається в тому, що він улюблений, тому він щасливий. Його віра наївна, але хіба краще того, в кому “серце остудив”?
Тетяна любить російську зиму: катання на санях, сонячні морозні дні і темні вечора. Настають святки. Гадання, старовинні перекази, сни і прикмети – у все це Тетяна вірить. Вночі вона збирається ворожити, але їй стає страшно.
Тетяна лягає спати, знявши свій шовковий пасок. Їй сниться дивний сон.
Вона одна йде по снігу, попереду шумить струмок, над ним – тонкий місток. Раптово з’являється величезний ведмідь, який допомагає Тетяні перебратися на інший берег, а потім переслідує її. Тетяна намагається бігти, але в знемозі падає. Ведмідь приносить її до якогось куреня і зникає. Отямившись, Тетяна чує крики і шум, а через щілину в дверях бачить неймовірних чудовиськ, серед них як господар – Онєгін!
Раптом від подиху вітру двері розкривається, і вся зграя пекельних привидів, дико сміючись, наближається до неї. Почувши грізне слово Онєгіна, всі зникають. Євген приваблює Тетяну до себе, але тут з’являються Ольга і Ленський. Спалахує суперечка. Онєгін, незадоволений незваними гостями, вистачає ніж і вбиває Ленського.
Темрява, крик… Тетяна прокидається і відразу намагається розгадати сон, гортаючи сонник Мартина Задеки.
Приходить день іменин. З’їжджаються гості: Дрібниць, Скотініних, Буянов, мсьє Тріке та інші забавні фігури. Прихід Онєгіна призводить Таню в хвилювання, а Євгенія це дратує. Він обурюється на Ленського, покликав його сюди. Після обіду починається бал.
Онєгін знаходить привід помститися Ленскому: він воркує з Ольгою, постійно танцює з нею. Ленський здивований. Він хоче запросити Ольгу на наступний танець, але його наречена вже дала слово Онєгіна. Ображений Ленський видаляється: тільки дуель зможе тепер дозволити його долю.
На наступний ранок Онєгін отримує від Ленського записку з викликом на дуель. Лист привозить секундант Зарецький, цинічний, але не дурна людина, у минулому забіяка, картярський злодій, завзятий дуеліст, що вмів і посварити і помирити друзів. Тепер він мирний поміщик. Онєгін приймає виклик спокійно, але в душі залишається незадоволений собою: не треба було так зло жартувати над любов’ю одного.
Ленський з нетерпінням чекає відповіді, він радий, що Онєгін не став уникати поєдинку. Після деяких коливань Володимир все ж таки відправляється до Ларіним. Його як ні в чому не бувало весело зустрічає Ольга. Збентежений, розчулений, щасливий Ленський більше не ревнує, але врятувати кохану від “розбещувача” він все ж зобов’язаний.
Якби Тетяна знала про все, вона, можливо, запобігла б майбутній поєдинок. Але і Онєгін, і Ленський зберігають мовчання.
Увечері юний поет в ліричному огні складає прощальні вірші. Трохи задрімав Ленського будить сусід. Євген же, проспав, запізнюється на зустріч. Його давно чекають біля млина. Онєгін представляє як секунданта свого слугу Гільйо, що викликає невдоволення Зарецького.
Немов у страшному сні, “вороги” холоднокровно готують один одному загибель. Вони могли б помиритися, але доводиться платити данину світським звичаям: щирий порив був би прийнятий за боягузтво. Закінчено приготування. Супротивники по команді сходяться, ціляться – Євген встигає вистрілити першим. Ленський убитий.
Онєгін підбігає, кличе його – все марно.
Бути може, молодого поета чекала вічна слава, а може бути – і звичайна нудна життя. Але як би там не було, юний мрійник мертвий. Зарецький відвозить похолоділий труп додому. Прийшла весна. У струмка, в тіні двох сосен, стоїть простий пам’ятник: тут покоїться поет Володимир Ленський.
Колись сюди часто приходили посумувати сестри Дарини, тепер це місце забуте людьми.
Ольга після загибелі Ленського недовго плакала – полюбивши улана, вона обвінчалася, а незабаром і поїхала з ним. Тетяна залишилася одна. Вона як і раніше думає про Онєгіна, хоча повинна була б ненавидіти його за вбивство Ленського.
Гуляючи якось увечері, Тетяна приходить в спорожнілу садибу Онєгіна. Ключниця проводить її в будинок. Тетяна з розчуленням розглядає “модну келію”. З тих пір вона часто приходить сюди, щоб читати книги з бібліотеки Євгенія.
Уважно роздивляється Тетяна позначки на полях, з їх допомогою вона починає ясніше розуміти того, кого так любила. Хто ж він: ангел або біс, “вже не пародія він”?
Мати Тетяни тривожиться: дочка відмовляє всім женихам. Прислухаючись до порад сусідів, вона вирішує поїхати до Москви, “на ярмарок наречених”.Тетяна прощається з коханими лісами, луками, зі свободою, яку їй доведеться змінити на суєту світла.
Взимку Дарини нарешті закінчують галасливі збори, прощаються зі слугами, всідаються у візок і відправляються в довгу дорогу. У Москві вони зупиняються у постарілій кузини Аліни. Всі дні зайняті візитами до численних родичів. Дівиці оточують Таню, перевіряють їй свої сердечні таємниці, але та нічого не розповідає їм про свою любов.
Вульгарний дурниця, байдужі мови, плітки чує Тетяна у світських салонах. У зборах серед шуму, гуркоту музики Тетяна несеться мрією в своє село, до квітів і алеях, до спогадів про нього. Вона не бачить нікого навколо, але з неї самої не зводить очей якийсь важливий генерал…
Через два з гаком роки у Петербурзі на світському рауті з’являється самотній і безмовний Онєгін. Знову він залишається чужим для суспільства. Люди готові засуджувати все дивне і незвичайне, лише посередність їм по плечу. І того, хто, позбувшись від непотрібних мрій, вчасно домагається слави, грошей і чинів, всі визнають “прекрасною людиною”. Але сумно дивитися на життя як на обряд і слухняно слідувати за всіма. Онєгін, доживши “без служби, без дружини, без діл” до двадцяти шести років, не знає, чим зайнятися.
Він виїхав із села, але і подорожі йому набридли. І ось, повернувшись, він потрапляє “з корабля на бал”.
Загальну увагу привертає що з’явилася в супроводі важливого генерала дама. Хоча її й не можна назвати прекрасною, все в ній мило і просто, без найменшої частки вульгарності. Смутні здогади Євгена підтверджуються: це та сама Тетяна, тепер княгиня.
Князь представляє дружини свого друга Онєгіна. Євген збентежений, Тетяна ж абсолютно спокійна.
На наступний день, отримавши від князя запрошення, Онєгін з нетерпінням чекає вечора, щоб швидше побачити Тетяну. Але наодинці з нею він знову відчуває незручність. З’являються гості. Онєгін зайнятий тільки Тетяною. Такі всі люди: їх тягне лише заборонений плід.
Не оцінивши свого часу принадність “дівчатка ніжною”, Євген закохується в неприступну і величну “законодавця” вищого світу. Він невідступно слідує за княгинею, але не може добитися уваги з її боку. У відчаї він пише Тетяні пристрасне послання, де виправдовується за свою колишню холодність і благає про взаємність. Але Онєгін не отримує відповіді ні на це, ні на інші листи.
При зустрічах Тетяна холодна і не помічає його. Онєгін замикається в кабінеті і приймається за читання, але думки постійно забирають його в минуле.
Одного разу весняним вранці Онєгін залишає своє ув’язнення і відправляється до Тетяни. Княгиня одна читає якийсь лист і тихо плаче. Зараз у ній можна дізнатися колишню бідну Таню. Онєгін падає до її ніг.
Тетяна після довгого мовчання звертається до Євгена: настала його черга слухати. Колись він відкинув любов смиренної дівчинки. Навіщо ж переслідувати її тепер?
Чи тому, що вона багата і знатна, що її ганьба приніс би Онєгіну “спокусливу честь”? Тетяні чужі пишність, блиск світського життя. Вона була б рада віддати все це за бідне житло, за сад, де вперше вона зустріла Онєгіна. Але її доля вирішена. Їй довелося, поступившись благань матері, вийти заміж. Тетяна зізнається, що любить Онєгіна. І все-таки він повинен її залишити. “Але я іншому віддана; Я буду вік йому вірна” – з цими словами вона йде. Євген вражений.
Раптово з’являється чоловік Тетяни…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)