Скорочено “Примара Олександра Вольфа” Гайзданова

Герой розуміє, що автор книги, Олександр Вольф, і є людина, у який він стріляв. Незрозумілим залишається тільки, як він міг виявитися англійським письменником. Героєві хочеться побачити з Вольфом. Виявившись у Лондоні, він приходить до директора видавництва, що випустило книгу, але виявляється, що Вольфа в Англії немає.

У Парижу герой повинен зробити репортаж про фінал чемпіонату світу з боксу. Незнайома молода жінка просить провести її на матч, причому, зауважує герой, таке звертання до чужої людини не характерно для неї. Жінка виявляється

співвітчизницею героя

Їхнє знайомство триває. Олена Миколаївна – так кличуть жінку – недавно овдовіла, чоловік її був американцем, сама вона якийсь час жила в Лондоні. Вони стають коханцями, почуття до Олени перетворює для героя мир – “усе здалося мені що изменились і іншим, як ліс після дощу”.

Але щось в Олені залишається закритим для героя, і він переконаний, що на відомий період її життя “лягла якась тінь”. Один раз вона розповідає йому, як у Лондоні в гостях у друзів познайомилася з людиною, що незабаром став її коханцем. Людина цей був розумний, утворений, вона відкрив їй цілий мир, якого

вона не знала, і “на всім цьому був наліт холодного й спокійного розпачу”, якому вона не переставала внутрішньо пручатися. “Найкращі, самі прекрасні речі втрачали свою принадність, як тільки він стосувався їх”.

Але його привабливість була непереборна. На тривалому шляху назустріч смерті його підтримувало вживання морфію

Він намагався привчити до морфію й Олену Миколаївну, але це йому не вдалося. Вплив цієї людини на неї було величезно: те, що здавалося їй важлив і істотним, нестримно й, як здавалося їй, безповоротно втрачало свою цінність. Останнім зусиллям волі вона зібрала речі й виїхала в Париж. Але до цього Олена зробила все, що могла, щоб повернути його до нормального життя

В останній розмові з нею він сказав, що вона ніколи вже не стане такий, як колись, тому що це малоймовірно й тому що він цього не допустить. Виїхавши від нього, Олена переконалася, що він багато в чому був прав. Вона була отруєна його близькістю й тільки тепер починає почувати, що, може бути, це не безповоротно.

У російському ресторані герой застає свого знайомого, Володимира Петровича Вознесенська, що колись розповідав йому про Олександра Вольфі (зокрема, про те, що саме до Вольфа пішла його коханка, циганка Марина).

Вознесенськ знайомить героя із сидячим рядом людиною; виявляється, що це – Олександр Вольф. Герой, побачившись із Вольфом наступного дня, розповідає свою частину описаної в оповіданні історії. Розмова перериває прихід Вознесенська, і Вольф з героєм зустрічаються ще раз.

Вольф згадує про мету свого приїзду в Париж – це “рішення однієї складної психологічної проблеми”.

Аналізуючи свої враження після зустрічей з Вольфом, герой розуміє, що Вольф несе із собою смерть або йде назустріч їй, персоніфікуючи сліпий рух. Герой, написавши статтю про раптову драматичну загибель паризького грабіжника, “кучерявенького Пьеро”, з яким він був знаком, відчуває тугу й пригніченість. Єдина людина, який йому хочеться побачити, це Олена. І, не чекаючи чотирьох годин, коли вона обіцяла прийти до нього, він сам їде до неї, відкриває двері своїм ключем і чує з її кімнати підвищені голоси. Потім лунає страшний лемент Олени: “Ніколи, ти чуєш, ніколи!

” – і чується дзенькіт розбитого скла й постріл. Вихоплюючи револьвер, герой вбігає в кімнату, бачить Олену й людину зі спрямованим на неї зброєю й стріляє в нього, не цілячись. Бачить кров на білому платті Олени – вона поранена в ліве плече

Потім нахиляється над упалою людиною й – “час заклубилася й зник” – бачить перед собою мертві очі Олександра Вольфа


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Скорочено “Примара Олександра Вольфа” Гайзданова