Скорочено “Ой не ходи Грицю”

Розвиток української драматургії у другій половині XIX ст. стимулювався створенням у 1882 р. в Єлисаветграді української професійної театральної трупи, яка зібрала сузір’я самобутніх творчих індивідуальностей: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського та ін.

Перед цим театральним колективом, який пізніше дістав назву “театр корифеїв”, гостро стояла проблема репертуару, що змушувало драматургів вдаватися до інсценізацій та переробок. Як джерела сюжетів використовуються,

зокрема, народні пісні. Саме так з’являється драма М. Старицького “Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці”, яка була поставлена на українській сцені 1887 року і справедливо здобула одне з перших місць серед класичних творів вітчизняної драматургії.

Популярна українська народна пісня “Ой не ходи, Грицю. “, яку, за давньою легендою, нібито склала народна поетеса часів Богдана Хмельницького Маруся Шурай (чи Чурай), неодноразово використовувалась письменниками, зокрема драматургами. В українській драматургії на сюжет цієї пісні відомі такі твори: “Чари” К. Тополі, “Не ходи, Грицю, на вечорниці”

В. Александрова, “Маруся Чурай – українська піснетворка” Г. Бораківського, “Чураївна” В. Самійленка. Драма “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького стає помітною віхою в літературній історії народної балади. За словами Л. Сокирка, “старовинна народна пісня з її мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Шурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми”. Твір М. Старицького репрезентує основні тенденції української драматургії 70-90-х років ХІХ ст.

Художній задум автора відбиває прагнення не тільки створити видовищне сценічне дійство, насичене етнографічними елементами, але й відобразити соціальні явища у пореформеному українському селі.

Слід зауважити, що дослідники художньої спадщини М. Старицького, як правило, не приділяють належної уваги п’єсі “Ой не ходи, Грицю. “, очевидно, вважаючи її (як переробку іншого твору) результатом “вторинної” творчості. У дисертації М. Дах ця драма розглядається у зіставленні з її фольклорною основою та в контексті інших літературних інтерпретацій народної балади й легенди. Однак, на наш погляд, окремі аспекти п’єси М. Старицького як переробки народнопісенного сюжету залишаються недостатньо висвітленими, зокрема, подальшої розробки потребує питання про соціальний зміст конфлікту й образів цієї драми.

Отже, мета нашої роботи – спроба розглянути п’єсу “Ой не ходи, Грицю. ” як соціально-побутову драму. Такий підхід дозволить поглибити розуміння того, якого роду зміни можуть відбуватися в процесі трансформації фольклорного тексту в драматичний, якими чинниками та механізмами вони зумовлені.

М. Старицький запозичує з народної балади загальну сюжетну схему. У пісні хлопець на ім’я Грицько кохає двох дівчат. Ймовірно, саме на вечорницях героїня пісні розуміє це та з ревнощів вирішує помститися коханому, отруївши його зіллям власного приготування. Дівчина не жалкує про свій вчинок, оскільки вчинила злочин свідомо, щоб Гриць не дістався ні їй, ні суперниці, а лише “сирій землі”.

Драматург розширює та ускладнює цей сюжет, дещо змінюючи мотивацію вчинків дійових осіб, вводячи нових персонажів, вибудовуючи складну систему конфліктних відносин між ними. Якщо в пісні дівчину до отруєння спонукає зрада її хлопця та ревнощі, то в драмі М. Старицького Марусю на цей вчинок підштовхує інтриган, себелюб та жорстокий лицемір Хома. Рушійною силою сюжету, таким чином, є не зрада коханого, а дії Хоми, який плекає підступний задум.

Взаємини персонажів народної балади вкладаються у схему “любовного трикутника”: головна героїня – Гриць – інша дівчина. У драмі вродлива вдовина донька Маруся закохана у чи не найкращого в селі козака Грицька Шандуру, який відповідає їй взаємністю. Однак на перешкоді цього почуття стає сільський багатій, уже підстаркуватий парубок Хома, який будь-що прагне розлучити закоханих, щоб самому одружитися з вродливою дівчиною. Підкупом, брехнею, підступними вчинками він сіє розлад між ними, сварить Гриця з його товаришем Потапом, схиляє на свій бік матір Марусі – Вустю Шурай. Своєї мети він намагається досягти завдяки пущеній його спільницею Степанидою плітці про те, що Маруся да­ла згоду на весілля з Потапом – товаришем Гриця.

Водночас Хома підштовхує Гриця до шлюбу з Гали­ною Шеньовою, дівчиною із заможної родини. Отже, М. Старицький вибудовує драматичний конфлікт, “нашаровуючи” декілька “любовних трикутників”: Хома – Маруся – Грицько; Маруся – Грицько – Галина; Потап – Маруся – Грицько; Маруся – Потап – Дарина.

Драматичний конфлікт п’єси будується на побутовій морально-етичній основі, але разом із тим має соціальне забарвлення, відбиває соціальні суперечності, характерні не стільки для “давніх часів”, куди автор переніс зображені у творі події, скільки для українського села другої половини ХІХ століття. Драматург акцентує соціальну мотивацію характеру і вчинків Хоми. Відчуття вищості, притаманне цьому персонажеві, грунтується на тому, що він має значно більші статки, ніж інші селяни. Життєва позиція Хоми дістає вираження у словах: “Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!” (3, с. 109).

Саме за допомогою грошей він достатньо успішно маніпулює іншими людьми, розставляє тенета, щоб досягти своєї мети.

Хома вдається до цього засобу декілька разів. Спочатку він вирішує “зіграти” на вадах Грицька і Потапа: запальності, гордості, суперництві в коханні, – маючи на меті розпалити між ними ворожнечу й усунути свого суперника. Підштовхуючи Потапа до сутички з Грицьком, Хома дарує йому дорогий ніж (саме ним Потап на вечорницях поранить Гриця). Окрім того, він підмовляє Степаниду, у чиїй хаті проходять вечорниці, взяти участь у його огидному задумі.

Жінка повинна пустити плітку про згоду Марусі на шлюб з Потапом, “звести” Грицька і Галину та за це отримати винагороду: Хома обіцяє “озолотити” її. І нарешті, коли Марусю Шурай та її матір спіткало лихо (“худоба пропала, обікрали…”) та від збіднілих селян відвернулись люди, він не міг не використати таку ситуацію: Хома надає допомогу (“Та я, Марусе Андріївно, нічого для вас не пожалую…От хату вже збудував, а тепер і за комори, і за повіточки (приймуся)”), однак його вчинок аж ніяк не безкорисливий. Одягнувши маску благодійника, цей персонаж крок за кроком наближається до своєї мети.

Стратегія, яку використовує Хома (вміла гра на почуттях інших, маніпулювання людьми, прихильність яких допомагають завоювати гроші, облесливість), та його життєва позиція, що грунтується на вірі у владу грошей, дозволяють провести паралель з Йосипом Бичком – персонажем драми М. Кропивницького “Глитай, або ж Павук”. Обидва драматурги зображують новий соціальний тип, який постає у селянському середовищі пореформеної доби. Його художнім відображенням (щоправда, поданим у дещо іншому ракурсі) є центральні персонажі комедій І. Карпенка-Карого “Сто тисяч” та “Хазяїн”.

Отже, творчо осмислюючи сюжет народної балади, М. Старицький прагне висвітлити актуальні соціальні проблеми своєї доби.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)


Скорочено “Ой не ходи Грицю”