У середині серпня погода в Криму зіпсувалася, і мешканці приміського курорту поспішно перебралися до міста. Але на початку вересня знову потеплішало, настали тихі безхмарні дні. Княгиня Віра Миколаївна Шеїна, дружина предводителя дворянства, не могла залишити дачу, тому що в міській квартирі йшов ремонт.
Тепер вона дуже раділа чудовим теплим дням, тиші, самотності, ласкавому солоному вітерцю.
Сьогодні був день її іменин. Вона лишилася одна в домі: чоловік і брат поїхали до міста у справах. До обіду чоловік обіцяв повернутися і привезти
Це радувало Віру: доводилося економити, щоб утриматися від розорення, а прийом на дачі міг бути дуже скромним. Тепер вона ходила садом і зрізала квіти до обіднього столу.
На шосе почулися знайомі звуки автомобільного ріжка. Це приїхала сестра княгині, Анна Миколаївна Фрієссе. Сестри ніжно любили одна одну і дуже зраділи зустрічі.
Ззовні вони були несхожими: Віра, висока, з гнучкою фігурою, ніжним, але холодним і гордовитим обличчям, великими чудовими руками, пішла в матір, красуню англійку, а Анна успадкувала монгольські риси батька, хоча була теж по-своєму чарівною. Вона була
Сестри говорили про красу моря, згадували рідні місця. Раптом Анна схаменулася, що забула вручити Вірі подарунок. Вона дістала із ручного мішечка маленького записника у вишуканій старовинній палітурці – річ дуже дорогу і рідкісну.
Погулявши ще трохи, сестри пішли в дім, щоб підготуватися до прийому гостей.
Після п’ятої почали з’їжджатися запрошені. Особливо порадував Віру приїзд Женні Рейтер, талановитої піаністки, подруги по Смольному інституту, і генерала Аносова, друга покійного батька, якого сестри ласкаво звали дідусем. Хоробрий воїн, проста й щира людина, Аносов був справедливим з підлеглими, поважав і беріг солдат, цінував чесних і порядних людей. Він був так прив’язаний до Віри й Анни, що намагався бачитися з ними якомога частіше.
Своєї сім’ї в Аносова не було.
Обід проходив пожвавлено. Розповідали різні забавні історії, весело жартували один з одного. Перед тим як уставати із-за столу, княгиня Віра перерахувала гостей. Їх виявилося тринадцять, і марновірну княгиню це засмутило.
Раптом її з таємничим виглядом викликала з вітальні покоївка Даша. У маленькому кабінеті княгині Даша поклала на стіл невеликий пакунок і пояснила, що його приніс посильний. Повернути подарунок було нікому: посильний уже пішов, і Віра розгорнула пакунок. У ньому знаходився невеликий ювелірний футляр з червоного плюшу.
Княгиня підняла кришечку і “побачила втиснутий у чорний оксамит овальний золотий браслет”, а всередині нього – записку. Почерк здався їй знайомим, але вона відклала записку вбік, щоб подивитися на браслет.
Він був золотим, низькопробним. і з зовнішнього боку весь цілком покритий невеликими, погано відшліфованими діамантами. Зате посередині браслета височіли, оточуючи якийсь дивний маленький зелений камінчик, п’ять чудових гранатів – кожен розміром з горошину. Під вогнем електричної лампочки в них загоралися густо-червоні живі вогні. “Наче кров”,- подумала з несподіваною тривогою Віра.
Потім вона розгорнула листа і, прочитавши перші рядки, зрозуміла, що автора вона знає.
Привітавши княгиню з днем її янгола, він писав, що не наважився б підносити їй що-небудь обране ним особисто, але в родині зберігалася реліквія – срібний браслет, прикрашений гранатами. Камені з нього точнісінько перенесені на золотий браслет, який ще ніхто не носив. Про зелений камінець автор листа розповів, що це рідкісний сорт граната – зелений.
За старовинним переказом, він здатен наділяти жінок, які його носять, даром передбачення і відганяти від них тяжкі думки.
Лист закінчувався так: “Благаю Вас не гніватися на мене. Я червонію, коли згадую мою зухвалість сім років тому, коли Вам, панночці, я наважувався писати дурні й дикі листи і навіть очікувати відповіді на них. Тепер у мені лишилося тільки благоговіння, довічна глибока пошана і рабська відданість. Я вмію тепер лише бажати щохвилини Вам щастя і радіти, якщо Ви щасливі.
Я подумки вклоняюсь до землі меблям, на яких Ви сидите, паркету, яким Ви ходите, деревам, яких Ви мимохідь торкаєтесь, прислузі, з якою Ви говорите. Я не маю навіть заздрості ані до людей, ані до речей. Ваш до смерті і після смерті покірливий слуга Г. С. Ж.”.
Княгиня Віра вирішила показати лист чоловікові, але зробити це після від’їзду гостей. Гості, між тим, розважалися: грали в покер, розмовляли. Князь Василь Львович, чоловік Віри, показував домашній гумористичний альбом із власними малюнками.
Була там і розповідь про історію кохання бідного телеграфіста до чарівної білявки Віри, наводилися наївні, смішні записки закоханого. Закінчувалася ця історія смертю закоханого телеграфіста, який заповідав “передати Вірі два телеграфних гудзики і флакон від парфумів, наповнений його слізьми”.