Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка “Марія” та з української народної думи “Бідна вдова і три сини”. Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми.
Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш.
Поет відчуває, як нелегко буде йому . намалювати її таку. Як малювали на задану тему богове мистецтво, Протягом тисячоліть
Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії?
А проституйованою лахміття достатку. Проходячи через сумніви, через
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість – дурна і випадкова.
Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця “німота” – від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності: Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив. Хай жестами.
Але сказати мушу.
З канадської листівки
“Мадонна атомного віку” Василя Курилика, 1971 “Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день. ” Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає. “З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку”.
Розповідь солдата з будівельного батальйону Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому. Та щоранку ми бачимо, Як вночі тут хтось босий ступа, На пісочку неторканому Якась боса жіноча стопа, Наче б хто по душі моїй Так таємно-непрошено ходить. Та й не по-людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився.
Хто? Чому? Ось що каже генерал: – Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий, однаковий, Дуже босий вже слід. Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково. Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами. А ми німо дивилися – От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?
Як з моторошшя сну
Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: “Душе моя. Ви є?” Вона мовчить і є – Лиш годі зрозуміти.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)