Поезія А. Малишка “Пісня про рушник” нагадує мені монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити любов до рідної матусі, подяку за її любов і турботу:
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
Вражає те, як авторові вдалося у невеликому за розміром творі вмістити стільки тепла та ніжності до найріднішої у світі людини. На життєвих дорогах героя супроводжує вишитий матір’ю рушничок, який став його оберегом,
… на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
На українських рушниках зазвичай широка гама кольорів, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Здавна відомо, що червоний означає любов, а чорний – печаль. Бо саме з таких складових, як любов і щастя, радість і журба, злети й падіння складається людське життя.
Ці почуття органічно поєднуються, переплітаються, як нитки на маминому рушничкові.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Читаючи вірш, ми розуміємо, що поет любив свою матір, свій рід, свою Україну. Мені здається, що рушник для ліричного героя є своєрідним символом “українськості”: адже у ньому закодовані найрідніші для кожного українця поняття. Недарма “Пісня про рушник” стала народною, її люблять і часто співають.
Думаю, що її дуже важко перекласти на іншу мову.
Мені дуже подобається “Пісня про рушник” своєю ліричністю, задушевністю, теплом, мелодійністю. А ще тому, що змушує замислитись над вічним, оспівує найпрекрасніші почуття: любов до батьківського дому, до рідного краю, до матері. Думаю, ця пі