Трагедія Гете “Фауст” є вершиною його творчості і одним з найвидатніших творів світової літератури. Понад двадцять років працював Гете над своїм твором, вклавши в нього всі досягнення світової філософської думки того часу і, звичайно, свій неперевершений талант поета і драматурга, мислителя і просвітника.
Зав’язка трагедії відбувається на небесах, де Господь, архангели і Мефістофель ведуть бесіду про створені Господом земні блага. Вони малюють картину природи, велич якої осягнути неможливо. Мефістофель саркастичною реплікою
А коли Бог назвав доктора Фауста взірцем чесного і сумлінного служіння Йому, Мефістофель відповідає, що “його думки на безум хворі”. До того ж доктор Фауст, як стверджує Мефістофель, має суперечливу і роздвоєну натуру. Фауст вже старий і невдоволений життям, не знаходить радощів буття. А якщо Мефістофелю вдасться спокусити Фауста земними радощами, то йому належатиме його душа.
Господь погоджується, і від цієї миті розпочинається полювання на душу доктора Фауста. Треба зазначити, що Фауст був порядною людиною, чудовим лікарем,
На міському святі до Фауста причепився чорний пес, в якому доктор одразу відчув перевертня. Його побоювання справдилися, бо в кімнаті Фауста чорний пес обернувся на Мефістофеля.
Фауста нелегко було спокусити радощами життя. Він за будь-яких обставин відчуває “тугу існування” і з тугою чекає смерті. І тоді Мефістофель робить йому незвичайну пропозицію: якщо запропонована насолода захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити цю мить, то він стане здобиччю Мефістофеля, й Мефістофель зможе забрати його душу. Скріпивши кров’ю цю угоду, вони вирушають у мандри. Спокуси чекали на Фауста на кожному кроці: він на тридцять років помолодшав, що зробило його більш сприйнятним до насолод. Він закохався у Маргариту – п’ятнадцятирічну красуню.
А кульгавий біс продовжував штовхати Фауста до прірви. Адже між бідною простою дівчиною і Фаустом була велика дистанція. Коли Маргарита відмовила Фаустові у його залицяннях, втрутився Мефістофель.
Маргарита так закохалася у Фауста, що навіть за порадою доктора приспала сонним зіллям свою матір, щоб та не заважала їхнім побаченням. Фауста приваблює ця юна й чиста простолюдинка, бо саме з нею він відчуває красу й добро, до якого колись прагнув. Кохання дарує їм насолоду, проте воно стає й причиною нещасть. До брата Маргарита доходять чутки, що його сестра вже не може слугувати взірцем порядності й цнотливості. Він іде до будинку, де мешкає сестра, і зустрічається там з Фаустом та Мефістофелем.
Розуміючи, що один із них і є коханець Маргарита, брат кидається у бійку. Кульгавий біс підбурює Фауста: “Сміливіше, докторе! Шпагу!
Вперед!” Фауст смертельно ранить брата своєї коханої. Помираючи, той проклинає свою сестру і віддає її на громадський осуд. Брат передвіщає бідолашній дівчині, що настануть дні, коли всі від неї відцураються, як від чуми.
А як поводиться донедавна такий благородний Фауст? Він утікає від розплати, залишаючи напризволяще свою кохану. Нещасна дівчина стала убивцею.
Сонне зілля спричинило смерть матері. Пізніше Маргарита народила дівчинку і, рятуючись від людського осуду, втопила її у річці. Затаврована як убивця і блудниця, Маргарита опинилася у в’язниці.
Дізнавшись про це, Фауст накинувся з докорами на Мефістофеля. Той, огидно посміхаючись, пообіцяв йому звільнити Маргариту. Фауст проникає у в’язницю і бачить свою кохану у жалюгідному стані. Вона втратила розум. Простоволоса і боса, Маргарита співає дитячу пісеньку і тремтить від кожного шороху.
Бурю почуттів викликає у Фауста ця картина. Він падає перед Маргаритою на коліна, розбиває кайдани і благає залишити в’язницю. Дівчина прозріває і впізнає коханого, начебто радіє волі.
Вона розповідає Фаусту, як утопила дитину і говорить, що немає гіршої долі, ніж ходити з хворою совістю, її слова глибоко ранять серце Фауста. Маргарита рішуче відмовилася залишити в’язницю, бо вона має з гідністю прийняти покарання за свої вичинки: “Я покорюся Божому суду”. І цим Маргарита врятувала свою душу.
А що з душею Фауста? До цього часу він так і не промовив очікуваної дияволом фрази. Фауст знову став старий, до того ще й сліпий. Він чекає на свою смерть, а наостанок хоче здійснити давню мрію: побудувати греблю, щоб відвоювати у моря шматок землі, який щороку затоплює морський приплив, позбавляючи її родючості.
Сліпий Фауст чує брязкіт лопат, і йому здається, що це його народ займається будівництвом греблі. Він і не здогадується, що це Мефістофель покликав злих духів, і ті риють йому могилу. Фауст не бачить, що навколо нього метушаться злі духи, і продовжує віддавати накази будівельникам.
У його уяві виникає така грандіозна картина багатої, родючої і процвітаючої країни, де живе “народ вільний на землі вільній”, що він промовляє сокровенні слова про те, що хотів би зупинити цю мить.
Отже, фатальні слова прозвучали з уст Фауста. Мефістофель готовий забрати його душу. Однак з’являються небесні сили, і починається боротьба злих духів з янголами. У цій боротьбі перемогли янголи і забрали душу Фауста на небеса. І це цілком справедливо, адже фатальну фразу Фауст вимовив не заради того, щоб зупинити мить насолоди для самого себе.
Зупинена мить мала означати торжество гуманізму і життя вільного народу на вільній землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)