Є така єврейська притча. Один чоловік прийшов у гості, і чистота й порядок того дому його просто вразили. Хазяїн зустрів його біля дверей, подзвонив у срібний дзвіночок, прийшов слуга і забрав у гостя капелюх і парасолю.
Заходять вони до вітальні, хазяїн дзвонить у срібний дзвіночок, з’являється привітна господарка, розпитує гостя про його родину, справи й здоров’я. Проходять вони до їдальні, хазяїн дзвонить у срібний дзвіночок, виходять рум’яні дочки хазяїна будинку в чистих фартушках, подають обід.
Гість думає: у чому ж секрет
Повертається гість до себе додому й каже дружині: “Слухай, я таки знайшов ключ щастя! От тепер ми заживемо! Швиденько став тарілки на стіл! Та здивувалася, але стіл накрила.
Тоді цей чоловік урочисто дістає срібний дзвіночок і дзвонить у нього. Змінилося що-небудь? Звичайно, ні!
Як би не хотілося нам вірити в існування якогось одного магічного “ключа щастя”, його не
Щастя – це не якась містична посмішка долі, яка супроводжує обранців, а решті залишається хіба що люто заздрити, а результат постійних зусиль, спрямованих у правильному напрямкові.
У такий спосіб, щастя й внутрішню гармонію забезпечує справжня ціль у житті. Зрозуміло, геть безцільне життя не зможе дати людині щастя й поготів. Отже, треба визначити для себе ціль свого існування й присвятити своє життя дійсно гідним цілям, за які не було б потім “мучителько больно”.
Також людині потрібне середовище, де б вона відчувала власну значущість і потрібність для інших, де б вона могла регулярно “поповнювати” свої душевні ємності, коротко кажучи, де б вона могла відчувати й знати, що її люблять.
І ця потреба в любові не обмежується тільки рівнем “чоловік-жінка”; батьківська й синівська, материнська й братська, побожна й патріотична – потреба в усіх цих різновидах любові має вдовольнятися, аби людина мала гармонію й щастя.
Зрозуміло, що поповнити “запаси” своєї душі людина може тільки в довірливому спілкуванні. Оце й є, на мою думку, три основних “кити” щастя.