Роде мій красний, роде мій прекрасний! Ось уже майже, двісті років ти пишеш свій мудрий літопис життя. І я вдячна вам, отим першим невідомим поселенцям, які дали життя моєму родоводу. Що вас привело у цей чудовий степовий край, я не знаю. Можливо, ви мандрували до Азовського моря по харчі, сіль, рибу, а можливо переховувалися від ворогів, від їхньої несправедливості та наруги… І прийшли ви саме сюди, бо чули, що цей край славився родючими грунтами, вільними козаками.
Та хоча Козаччина була зруйнована, але вольниця в серці народу залишилась
Босоноге дитинство серед калини та верби пролетіло, як блискавка, що спалахнула в небі в грозову ніч. Пам’ятає й досі, як прорізав тишу зойк мами, ніби зраненої пташки: помер тато. Він, тринадцятирічний хлопчик, серце якого наповнилось
Двір, будинок, сестрички – все було на ньому, встигав ще й мамі на роботі допомагати, і в школі навчався. Мати його працювала не покладаючи рук, щоб її діти не були гіршими від інших. “Худа, не витримає”, – хитали головами сусідки. А в неї де й сили бралися, коли бачила, як зо всіх сил намагається їй допомогти син, як по-господарськи, як татко, робить все до ладу. Пройшов час. Ігор уподобав дівчину, вони побралися, щаслива доля подарувала їм двох доньок: Оленку та Наталку.
Не знає Ігор Андрійович слова “спокій”. Був обраний депутатом Верховної Ради (1992 р). Серцем не розумів отієї боротьби за “портфелі” на тлі кризи економіки в країні. Повернувся до справи, що зеленим наростком проросла в його душі. І знову праця, знову пошук. Спить місто.
Світиться вікно офісу, а на іншому кінці міста світяться вікна будинку, де не сплять дружина та мати. Вони чекають. Йде Ігор Андрійович. Дихає на повні груди, а в голові рояться думки та турботи, і найголовніша з них – турбота про людей…
Я пишаюся своїм родоводом понад усе на світі.