Вперше я замислився над цим питанням у 6 класі, коли вчителька попросила нас намалювати генеалогічне древо. Вона усе пояснила, як і що робити. Пам’ятаю, я тоді сказав сусідці по парті: “Що може бути легше!”. Я з ентузіазмом “взявся за перо”, та ще й видер лист з альбому для малювання, показуючи усім своїм видом, що у мене інформації ого-го як багато – аркушика з зошита точно не вистачить. І ось робота почалася.
Але мій ентузіазм швидко зник. Почав я з себе, Продовжив батьками – тут я виявився “асом”, закінчив бабусею і дідусем,
Я, як той Еркюль Пуаро, Розпитував і записував “свідчення” мами, тата, дідуся і бабусі. Навіть написав листа другій бабусі у Запоріжжя. Вже через місяць я міг годинами розповідати про свій рід. Виявляється, я з козацького роду, і у якомусь музеї Києва є лист, де згадується Прізвище мого пра-пра-прадідуся.
Це ж треба, а я і не знав! У нашому Роді змішана кров багатьох націй: і поляків, і росіян, і татар, і навіть такої народності, як мордовська.
Довідався, що Наш рід дуже великий, і розкиданий він по всьому світу. Так моя двоюрідна бабуся Настя ще у період Другої Світової війни потрапила на примусові роботи до Німеччини, вийшла заміж і залишилась жити там. Але ми підтримуємо з нею зв’язок, на жаль, лише у листах.
Час біжить невпинно, одне покоління змінює інше, але ми не маємо права забувати своє коріння, родовід.