Важко доповнювати когось – легше самому сказати щось вагом і серйозне, а може, іноді, і помилкове. Але своє. І все-таки таки прийде. Крім того – тема цікав і актуальна, тому що коштуємо на шляху самоствердження, формування власного “я”. Але не по главах інших, принижуючи їхнє людське достоїнство, а в злагоді й спокої з усіма. Не за рахунок когось, а опираючись на власні знання й сили.
Не на шкоду або зло іншим, а з любов’ю до миру. Не в ім’я матеріальних благ або статків, а заради суспільної користі, для розвитку батьківського краю
Так
Не відкладаю на потім те, що можу зробити сьогодні, зараз. Намагаюся прожити щодня чесно й гідно, ні перед ким не провинитися: важко спокутувати, а за погані вчинки доводиться червоніти
Так і живу, не створюючи собі кумирів, але маю для себе людей авторитетних,
Серед естрадних виконавців – Назарий Яремчук, єдиною й найбільшою провиною якого була синівська любов до України. У літературі – Ліна Костенко, поезія якої “завжди неповторність, якого-небудь безсмертного дотику до душі”. І в житті поетеса жодного разу не зрадила, не відреклася від своїх принципів. Скажете, таких художників небагато.
Так, у їхній когорті – одиниці. Але є ж…
Так і з родителями моїми. Чесні, чималі, освічені й інтелігентні люди. Намагаються й мене таким виховатися.
На жаль, не завжди й не все вдається. Це вони не хочуть мене зрозуміти, то я їх іноді не можу осягти. От і роблю боляче час від часу або своїм безрозсудним словом, або непродуманим учинком. Згодом усвідомлю свою неправоту, а тому самому стає боляче й горю від сорому.
А так хочеться, щоб усе було гарно…
“Я визнаю лише рацио й відкидаю эмоцио. У наше століття технічного прогресу все повинне бути підпорядковане раціональності. Математика й Кібернетика – от ті два стовпи, на які зводиться Майбутнє “. Цікаво, цікаво, синові Віктор (син художника Береговца).
Десь я вже це читав. Хіба не було в нашому минулому суперечки про непотрібність поезії в пору науково-технічної революції? І що ж? Час розставив усе на свої місця. Поезія – це душу народу з її найтоншими рухами й прагненнями. Але вона ж не “рацио”.
Вона – “эмоцио”. Це що ж виходить? Відмовимося від поезії – обкрадемо душу, знищимо її, а разом з нею – власну духовність і народу
Не заперечую, не відкидаю важливості “рацио” у нашому житті. Як часто саме цього нам не вистачає. Замість того, щоб розсудливо й спокійно прийняти закон, депутати збиваються на емоції, крик, у хід ідуть кулаки.
Отут “эмоцио” зайве й наносить лише шкода. І в особистому житті, зокрема в моєї, необхідно “рацио”. Без нього – нікуди, ні на крок. Складаються розпорядок дня, плани на день і на перспективу.
А як же інакше! Без “рацио” зіб’ємося на манівець, втратимося в безладі, розчинимося в хаосі. “Рацио”, для мене, це стрункість, порядок, продуманість, чіткість. Це – кістяк людського життя й суспільного буття.
Це – аксіома, підтверджена часом. Але яким “сухим”, нецікав і безбарвним було б наше минуле, сучасне й майбутнє без живого слова, схвильованої думки, щирого почуття й теплої посмішки. Без ліричної поезії й задушевної музики.
Адже в поетичні рядки й нотні знаки перелиті людські емоції: радість і смуток, щирість і заздрість. Хіба ми мислимо себе без цього?!
Тому й не погоджуюся із сином художника. У нашому житті повинне бути місце й “рацио”, і “эмоцио”. Тоді у світі запанують порядок і гармонія, продуманість і искреннее “вибач”. Навчимося так жити – і раціональність з’єднається із щирими почуттями