Пам’ятаю, як одного разу я попросила свою бабусю розповісти про найщасливіший випадок із її дитинства. Вона на мить замислилася, а потім раптом промовила: “Це було під час війни”.. – Хіба у війну могло бути щастя? – не зрозуміла я. – Могло… Якраз і було… – бабуся поринула у спогади. …Війна лютувала на Харківщині, а у маленькій сільській школі йшли уроки.
Діти були виснажені голодом, втомою, стражданнями від гірких звісток про загибель родичів. А молодій учительці треба було розповісти про життя рослин, їх особливості.
Вона розповідала про життя квіток, дерев, ланів, про незрівнянну красу рідного краю, милої України. Малюки заворожено слухали і неначе вперше бачили і квітучий степ за рідним селом, і сади, що відбивалися у сріблі річки, і ластівок у небі. Та раптом учителька зупинилася і замовкла. Потім, немов
Буде таке щастя! І вам, мої любі, у цьому щасті жити! …Моя бабуся виринула із спогадів: – То і був мій найщасливіший день, дитинко. День, коли вчителька подарувала нам віру у щастя, у наше безхмарне майбутнє.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)