Олесь (Олександр) Тсрєнтійович Гончар народився 3 квітня 1918 року І селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року І).
Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив па філологічний факультет Харківського університету.
У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений.
Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон –
На фронті писав вірші, які пуб-ПІкувалися в дивізійній газеті.
Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет,
Твір двічі відзначений Сталінською премією (за “Альпи” та “Голубий Дунай” – 1948 року; за “Злату Прагу” – 1949 року).
Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки “Південь” (1951), “Новели” (1954), “Чари-комиші” (1958), “Маша з Верховини” (1959)), повістями “Микита Братусь” (1951), “Щоб світився вогник” (1955) та романами “Таврія” (1952) і “Перекоп” (1957).
Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман “Людина і зброя” (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах “Тронка” (1963).
Етапним для О. Гоичара став роман “Собор” (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого.
“Своїм романом “Собор” Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності й розворушив, розтривожив їхній рій. Це далеко не пересічний твір, в якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми й пробує вирішити їх на рівні “середнього читача”. Ні, тут автор бере з уст народу те, що наболіло затверділим болем, а проблеми постають самі собою і чекають нашого розуму і рук…
Основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, у прагненні зберегти своє єство, своє обличчя…
У романі ставиться велика проблема Людини й духового Середовища, яке має зміцнюватися, кристалізувати “щось вище” – людське начало – та охороняти його від розпаду під впливом бездушних чинників.”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)