Сенс порівняння долі автора і хмар у вірші М. Ю. Лєрмонтова “Хмари”

… Квітень 1840 року. Петербург. Будинок Карамзіних. У вітальні, як завжди, розмови, сміх, лунає музика. Невисокий темноволосий офіцер стоїть біля вікна, що виходить до Літнього саду, відгородившись від усіх зеленою завісою портьєри.

Його чорні очі гнівно блищать, чоло прорізала глибока зморшка. Пальці нервово крутять якийсь папірець, губи щось шепочуть.

Ось і все. Столиця, знайомі, бесіди-сперечання до світанку, літературно-журнальна круговерть, театри, люба бабуся – все закреслено рядками наказу залишити Санкт-Петербург за сорок вісім

годин. “Надменные потомки известной подлостью прославленных отцов” все зробили, щоб вислати його із столиці. Залишилося тільки вислати із життя.

Як він любив Кавказ у дитинстві! Як ловив себе на тому, що чує мелодію гір, немовчний говірок швидких, бурхливих річок! Як відпочивав серцем на безмежному просторі серед блакитно-сірого амфітеатру вершин, з мохнатими папахами лісу на схилах, з блйскучо-білим Ельбрусом на обрії!

Справа навіть не в тому, що війна: йому не позичати хоробрості й витримки, він звик до аскетизму бівуачного життя. Просто він за покликанням своїм – не військовий. Він поет, драматург,

прозаїк, художник нарешті. Він творець. І тому його місце тут. Тут вирує життя, тут світ, де не всі, звичайно, розуміють та цінують його, де хтось, мабуть, із знайомих до цього височайшого наказу руку доклав…

Але тут – його герої. Може, саме завдяки їм він не почуває себе самотнім на батьківщині, з якої висилають за сорок вісім годин.

…Сірі хмарки пливуть по блідому петербурзькому небу. Вітер несе їх на південь. Незабаром і він…

І знову, мов хтось торкнув невидимі струни, щось зазвучало, заспівало в ньому:

Тучки небесные, вечные странники!

Степью лазурною, цепью жемчужного

Мчитесь вы, будто, как я же, изгнанники,

С милого севера в сторону южную.

Что же вас гонит: судьбы ли решение?

Зависть ли тайная? Злоба ль открытая?

Или на вас тяготит преступление?

Или друзей клевета ядовитая?

Він все це на собі випробував, усього дістав сповна. З того часу, як відкрито підняв прапор, що випав з рук Пушкіна, як прийняв від нього естафету правдивості й мужності, без якої, твердо впевнений, бути творцем не можна. Він з юнацтва омріяв, обрав собі таке життя, білим парусом припливши у море поезії:

А он, мятежный, просит бури,

Как будто в бурях есть покой…

Він і зараз не шукає спокою. Хіба що тільки волі, права вільного вибору свого місця на батьківщині. Нехай знову страждання, наклепи, нехай боротьба. Його шлях буде таким всюди.

Він вартий, щоб мати ворогів, бо це спільні вороги – його власні та його Вітчизни.

… Сірі хмарки вже промайнули на блідому небі. Вітер відніс їх далеко. Може, вони й забули вже стрункі стріли петербурзьких вулиць, урочистість майданів, Літнього саду, темні хвилі Неви… Може, вони розлетілись на шматки, й утворилось щось нове і пливе десь у іншому напрямку:

Вечно холодные, вечно свободные,

Нет у вас родины, нет вам изгнания!

Він хитнув головою та посміхнувся. Його поезія, його муза саме підказала відповідь. Раз його висилають, раз він відчуває це – значить, є у нього Батьківщина. Значить, життя триває.

Він ще буде жити, писати, боротися.

… Залишалося ще 30 годин. А до липня 1841 року – рік і три місяці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Сенс порівняння долі автора і хмар у вірші М. Ю. Лєрмонтова “Хмари”