Самостоянье людини – стан величі його по повісті А. С. Пушкіна “Капітанська дочка”

Багато подій, описані в романі, не мали вирішального значення для історії, але, незважаючи на це, можна говорити про героїв Пушкіна як про справді великих людей. Головний герой роману, від імені якого ведеться оповідання, із самого початку сприймається не дуже серйозно. Немудра біографія цього молодого пана-недоука не дає можливості побачити в ньому більших людських достоїнств, тим більше величі. А перші серйозні потрясіння в його житті намальовані все-таки досить комічно.

Наприклад, опис його дуелі зі Швабриным зовсім відповідає епіграфу

до цієї глави: “Ин изволь і стань же в позитуру. Подивишся, проколю як я твою натуру!”

Смішно на перший погляд і оточення Гринева в Біло-Горянській міцності (не говорячи, уже про неї самої – сільцю, обнесеної частоколом).

Комічні й дівка Палашка, урочисто несучі арештовані шпаги на зберігання в прикомірок, і Марья Іванівна, що падає без почуттів, почувши, як Іван Кузмич здумав палити з гармати на іменини Василисы Єгорівни, і простодушний комендант, що перебуває під каблуком своєї дружини, що навчає “солдатушек” марної для них стройовій науці, і хитромудра Василиса Єгорівна, що так спритно вивідала

в Івана Игнатьича таємницю про пугачевском повстання. Та й Іван Игнатьич особливими заслугами не відрізняється, от хіба що нитки вміє тримати при змотуванні їх у клубки. Життя в Білогірській міцності проста й спокійна – до пори до часу.

Але разюче змінюються й відразу стають серйозніше, глибше, складніше образи героїв при наближенні небезпеки. “Панське дитя” – Гринев виконане рішучості захищати за всяку ціну свою кохану від небезпеки; Василиса Єгорівна, прекрасно усвідомлюючи всю серйозність положення (“у животі й смерті бог вільний”), не погоджується залишити чоловіка й схоронитися за кам’яними стінами Оренбурга. Важко припустити, щоб хто-небудь із мешканців Білогірської міцності всерйоз розраховував на її неприступність. Будь-якій розсудливій людині було зрозуміло, що міцність не мала великого стратегічного значення, що обороняти її було даремно. Але Іван Кузмич не здається відразу на милість переможця, а буде отстреливаться з гармати, навіть спробує підняти своїх “солдатушек” нанести хоч який-небудь удар по ворогу, що означало неминучу загибель гарнізону.

У Миронових або в Івана Игнатьича не може виникнути навіть думки про зраду присязі. І ця неможливість поступитися своїми моральними принципами, вірність боргу робить із цих непомітних і напівкомічних персонажів теперішніх героїв.

Іван Кузмич, минаючи кров’ю, відмовиться визнати царем злодія й самозванця й буде повішений, Іван Игнатьич піде його прикладу. Василиса Єгорівна загине, але перед смертю встигне назвати Пугачова “випадним каторжником”.

Звичайно, у реальній ситуації ці вчинки швидше за все залишилися б непоміченими, ну кому є справа до маленької міцності, до маленьких людей (згадаємо хоча б оренбурзьке військове начальство).

Але пушкінський сюжет такий, що подвиг капітана Миронова стає відомим імператриці, вона згадує про коменданта однієї з фортець, тільки-но Маша називає прізвище свого батька. Цим автор підкреслює, що саме такі люди, як захисники Білогірської міцності, більше інших заслуговують називатися великими, саме вони гідні пам’яті нащадків.

Сама поїздка Маші в Петербург до імператриці говорить багато про що. У лиху відкрилися в Маші такі щиросердечні глибини, яких читач на початку повести й припустити не міг у молоденькій дівчині, що почервоніла чи ледве не до сліз при одному лише згадуванні її ім’я. Здавалося б, Маша слабка.

Але, вирішивши, що ніколи в житті не вийде заміж за Швабрина, вона не зробить цього навіть під страхом смерті. І коли її коханій людині буде загрожувати небезпека, вона дійде до самої імператриці (це боязка-те Махаючи!) і буде до кінця відстоювати свою любов. Це її принципи, якими вона не поступиться.

Є в романі людин, протипоставлений позитивним героям саме відсутністю в нього таких от твердих моральних принципів. Це Швабрин, що готовий оббрехати його дівчину, що отвергнули; під час дуелі він користується беззахисністю Гринева й ранить його; із приходом Пугачова, почуваючи, що сила за останнім, відразу переходить на його сторону; намагається насильно змусити Машу вийти за себе заміж. Можна сказати, що Швабрин існує в романі для протиставлення Гриневу.

Але навіть у лиходії Пушкін якщо не знаходить, то запідозрює іскру шляхетності, іскру того почуття, що забороняє Швабрину вплутувати Машу в судові дрязги й розгляду.

Сам же Петро Гринев виявить себе у всіх негодах, що випали на його частку, з найкращої сторони. У всіх своїх учинках він буде керуватися своїми переконаннями, не змінивши присязі, сам поїде звільняти Машу, коли йому не дадуть загін. Він не кине в лиху Савельича, хоча при цьому буде ризикувати й своїм життям, і щастям Маші: йому не дозволяє залишити Савельича в руках ворогів його людський борг. І нехай всі вчинки Гринева не мають великого історичного значення, але Пушкін, роблячи саме його своїм головним героєм, показує, що ці непомітні, тихі подвиги, людські вчинки важливіше подій державного масштабу.

Тема такого “непомітного” героїзму, “простої величі простих людей” знайшла продовження в російській літературі. Таким буде, наприклад, капітан Тушин в “Війні й світі” Толстого, таким буде й доктор Димов із чеховської “Стрибухи”.

“Капітанська дочка” не випадково написана у формі мемуарів. Це саме спогаду. Пам’ять Гринева в якімсь ступені персоніфікує пам’ять народу. І в цій пам’яті є місце Пугачову й Катерині не за те, що вони були історичними особистостями, але за те, що вони виявили людське милосердя. Саме людське, людяне гідно називатися великим


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Самостоянье людини – стан величі його по повісті А. С. Пушкіна “Капітанська дочка”