С. Н. Булгаков Героїзм і подвижництво

(з міркувань про релігійну природу російської інтелігенції)

Стаття опублікована в книзі: “Віхи. Збірник статей про російську інтелігенцію”, Моськва, 1909 рік

Росія пережила революцію. Ця революція не дала того, чого від її очікували. Позитивні придбання визвольного руху усе ще залишаються, на думку багатьох, і по цей час щонайменше проблематичними.

Російське суспільство, виснажене попередньою напругою й невдачами, перебуває в якімсь заціпенінні, апатії, духовному розброді, зневірі. Російська державність не виявляє поки ознак

відновлення й зміцнення, які для неї так необхідні, і, начебто в сонному царстві, усе знову в ній застигло, ськоване неськоримою дрімотою. Російська гражданственность, затьмарювана численними стратами, надзвичайним ростом злочинності й загальним огрубінням вдач, пішла позитивно назад. Російська Література залита мутною хвилею порнографії й сенсаційних виробів. Є від чого прийти в зневіру й упасти в глибокий сумнів щодо подальшого майбутнього Росії. І, у всякому разі, тепер, після всього пережитого, неможливі вже як наївна, трохи прекраснодушна слов’янофільська віра, так і рожеві утопії старого західництва.

Революція

поставила під сумнів саму життєздатність росіянці гражданственности й державності; не порахувавшись із цим історичним досвідом, з історичними уроками революції, не можна робити ніякого твердження про Росію, не можна повторювати задів ні слов’янофільських, ні західницьких.

Після кризи політичного наступив і кризу духовного, потребуючого глибокого, зосередженого роздуму, самозаглиблення, самоперевірки, самокритики. Якщо російське суспільство дійсно ще жваво й життєздатне, якщо воно таїть у собі насіння майбутнього, то ця життєздатність повинна виявитися насамперед і найбільше в готовності й здатності вчитися в історії. Тому що Історія не є лише хронологія, що відраховує чергування подій, вона є життєвий досвід, досвід добра й зла, що становить умова духовного росту, і ніщо так не небезпечне, як мертвотна нерухомість розумів і серць, відсталими консерватизм, при якому задовольняються повторенням задів або просто відмахуються від уроків життя в таємній надії на новий “підйом настрою”, стихійний, випадковий, неосмислений.

Вдумуючись у пережите нами за останні роки, не можна бачити у всім цьому історичну випадковість або одну лише гру стихійних сил. Тут вимовлений був історичний суд, була зроблена оцінка різним учасникам історичної драми, підведений підсумок цілої історичної епохи. “Визвольний рух” не привело до тих результатам, до яких повинне було привести, не внесло примирення, відновлення, не привело поки до зміцнення державності (хоча й залишило паросток для майбутнього – Державну Думу) і до підйому народного господарства не тому тільки, що воно виявилося занадто слабко для боротьби з темними силами історії, ні, воно й тому ще не могло перемогти, що й саме виявилося не на висоті свого завдання, саме воно страждало слабістю від внутрішніх протиріч. Російська революція розвила величезну руйнівну енергію, уподібнилася гігантському землетрусу, але її творчі сили виявилися далеко слабкіше руйнівних. У багатьох у душі відклалася ця гірка свідомість, як самий загальний підсумок пережитого.

Чи варто замовчувати ця свідомість і чи не краще його висловити, щоб задатися питанням, отчого це так?..

Мені доводилося вже печатно виражати думка, що російська революція була інтелігентською (У нарисі “Релігія й інтелігенція” (“Російська думка”, 1908, III), виданий і окремо.) Керівним духовним двигуном її була наша інтелігенція, зі своїми світоглядом, навичками, смаками, навіть соціальними замашками. Самі інтелігенти цього, звичайно, не визнають – на те вони й інтелігенти,- і будуть, кожний у відповідності своєму катехізису, називати той або інший суспільний клас як єдиний двигун революції. Не заперечуючи того, що без цілої сукупності історичних обставин (у ряді яких перше місце займає, звичайно, нещасна Війна ) і без готівки досить серйозних життєвих інтересів різних суспільних класів і груп не вдалося б їх зрушити з місця й втягнути в стан шумування, ми все-таки наполягаємо, що весь ідейний багаж, все духовне встаткування разом з передовими бійцями, застрільниками, агітаторами, пропагандистами був даний революції інтелігенцією.

Вона духовно оформляла інстинктивні прагнення мас, запалювала їх своїм ентузіазмом, словом, була нервами й мозком гігантського тіла революції. У цьому змісті революція є духовне дітище інтелігенції, а отже, її історія є історичний суд над цією інтелігенцією.

Душу інтелігенції, цього створення Петрова, є разом з тим ключ і до прийдешніх доль російської державності й громадськості. Чи зле це або добре, але долі Петровой Росії перебувають у руках інтелігенції, як би не була гнана й переслідувана, як би не здавалася в цей момент слабка й навіть неспроможна наша інтелігенція. Вона є те прорубане вікно Петром у Європу, через яке входить до нас західне повітря, одночасно й живлющий і отрутний. Їй, цієї жмені, належить монополія європейської освіченості й освіти в Росії, вона є головний його провідник у товщу стомільйонного народу, і якщо Росія не може обійтися без цієї освіти під погрозою політичної й національної смерті, те як високо й значно це історичне визнання інтелігенції, як величезна й устрашающа її історична відповідальність перед майбутнім нашої країни, як найближчим, так і віддаленим!

От чому для патріота, що любить свій народ і хворіє потреби російської державності, немає зараз більше захоплюючої Теми для міркувань, як про природу російської інтелігенції, і разом з тим немає турботи більше томливої й тривожної, як про те, чи підніметься на висоту свого завдання російська інтелігенція, получит. чи Росія настільки потрібний їй утворений клас із російською душею, освіченим розумом, твердою волею, тому що в противному випадку інтелігенція в союзі з татарщиною, що ще так багато в нашій державності й громадськості, погубить Росію. Багато хто в Росії після революції й у результаті її досвіду випробували гостре розчарування в інтелігенції і її історичній придатності, у її невдачах побачили разом з тим і неспроможність інтелігенції. Революція оголила, підкреслила, підсилила такі сторони її духовного вигляду, які до її у всьому значенні вгадувалися лише деякими (і насамперед Достоєвським), вона виявилася як би духовним дзеркалом для всієї Росії й особливо для її інтелігенції. Замовчувати ці риси тепер було б не тільки недозволено, але й прямо злочинно. Тому що на чому ж і може грунтуватися тепер вся наша надія, якщо не на тім, що роки суспільної зневіри виявляться разом з тим і роками рятівного покаяння, у якому відродяться сили духовні й виховають нові люди, нові працівники на російській ниві.

Обновитися ж Росія не може, не обновивши (разом багато із чим іншим) насамперед і свою інтелігенцію. І говорити про цьому голосно й відкрито є борг переконання й патріотизму. Критичне відношення до деяких сторін духовного вигляду російської інтелігенції аж ніяк не зв’язано навіть із яким-небудь одним певним світоглядом, їй найбільш далеким. Люди різних мировоззрений, далеких між собою, можуть об’єднатися на цьому відношенні, і це найкраще показує, що для подібної самокритики прийшов дійсно час і вона відповідає життєвої потреби хоча б деякої частини самої ж інтелігенції.

Характер російської інтелігенції взагалі ськладався під впливом двох основних факторів, зовнішнього й внутрішнього. Першим є безперервний і нещадний тиськ на неї поліцейського преса, здатне розплющити, зовсім знищити більше слабку духом групу, і те, що вона зберегла життя й енергію й під цим пресом, свідчить, у всякому разі, про зовсім виняткову її мужність і життєздатність. Ізольованість від життя, у яку ставила інтелігенцію вся атмосфера старого режиму, підсилювала риси “підпільної” психології, і без того властиві її духовному вигляду, заморожувала її духовно, підтримуючи й до відомого ступеня виправдуючи її політичний моноидеизм (“Ганнибалову клятву” боротьби із самодержавством) і утрудняючи можливість різнобічного духовного розвитку. Така можливість і така потреба можуть народитися тільки тепер, і в цьому, у всякому разі, не можна не бачити духовного придбання, визвольного руху.

Другим, внутрішнім, фактором, що визначає характер нашої інтелігенції, є її особливий світогляд і пов’язаний з ним її духовний ськлад. Характеристиці й критиці цього світогляду цілком і буде присвячений цей нарис.

Я не можу не бачити самої основної особливості інтелігенції в її відношенні до релігії. Не можна зрозуміти також і основних особливостей російської революції, якщо не тримати в центрі уваги цього відношення інтелігенції до релігії. Але й історичне Майбутнє Росії також стягається в рішенні питання, як самовизначиться інтелігенція у відношенні до релігії, чи залишиться вона в колишньому стані, або ж у цій області нас чекає ще переворот, справжня революція в розумах і серцях.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
С. Н. Булгаков Героїзм і подвижництво