С. Ф. Платонов відомий історик кінця XIX – початку ХХ в

Поміщений нижче уривок узятий з 5 глави “Повного курсу лекцій по російської історії”. З огляду на ськладність для юних читачів роботи з науковим і більшим по обсязі текстом, текст був нами адаптований: ськорочений, розбитий на логічні сюжети із заголовками, у дужках або виноськах дані необхідні пояснення, виправлений застарілий правопис окремих слів. Ніяких інших змін у текст не вносилося.

Остаточний розпад єдності Київської Русі

Чернігівські князі не могли протестувати (проти втримання нащадками Володимира Мономаха великокнязівського

київського престолу), тому що вони були неспроможні, поки мир панував у роді Мономаха. У князювання Ярополка, однак, цей мир був порушений. Перед смертю (в 1132 р.) Мстислав поставив за обов’язок своєму братові й спадкоємця Ярополка віддати Переяславль його старшому синові Всеволодові Мстиславовичу.

Вступивши на великокнязівський престол, Ярополк виконав передсмертну волю брата, але це викликало невдоволення з боку молодших синів Мономаха – Юрія Ростовського й Андрія Володимиро-Волинського.

Довідавшись про переміщення племінника в Переяславль, вони порахували це кроком до старшинства крім

них і поспішили вигнати Всеволода з Переяславля. Тоді Ярополк оселив туди другого Мстиславича – Изяслава, що княжили в Полоцьку. Але й це розпорядження не заспокоїло молодших князів: у кожному племіннику, що сидів у Переяславле, вони бачили спадкоємця старшинства, майбутнього князя київського.

Щоб заспокоїти братів, Ярополк вивів і Изяслава з Переяславля й послав туди брата свого В’ячеслава, але той незабаром сам залишив цю область, і вона була відступлена Юрію Ростовському.

Ворожнечею між дядьками й племінниками в потомстві Мономаха не сповільнили ськористатися Святославичи й пред’являли свої права на велике князювання. Обставини зложилися сприятливо для Святославичей: Ярополк Володимирович помер в 1139 р. і місце його заступив брат його В’ячеслав, людина безхарактерний і нездатний. Такою незначністю великого князя ськористалися Святославичи в особі Всеволода Ольговича; він підступив до Києва й зайняв його.

В’ячеслав не сперечався з ним великого князювання, і Всеволод не тільки сам залишився в Києві до своєї кончини, але й зміцнив там після себе брата свого Ігоря. Але ледь Ігор вокняжился, як кияни відправили посольство кликати на київський стіл Изяслава Мстиславича. Останній негайно рушив до Києва, оголосивши, що терпів на старшому столі Всеволода, як чоловіка старшої сестри своєї, але що інших Ольговичей на київському столі не потерпить.

Кияни перейшли на його сторону. Ігор був узятий у полон і вигин, а Изяслав зайняв великокнязівський стіл.

Остаточний розпад єдності Київської Русі

Юрій Володимирович – четвертий син Володимира Мономаха, породжений уже не англосаксонською принцесою Гитой (першою дружиною Мономаха), а його другою дружиною. Батько не вніс Юрія у своєму заповіті в “список спадкоємців” київського стола. Таким чином, Юрій з волі батька повинен був “випасти із черги” претендентів на великокнязівський трон. Київ закріплювався за старшими синами і їхніми нащадками.

Юрій ще при житті батька одержало в долю Ростово-Суздальську землю. Юрій, зрештою, втягся в боротьбу за Київ. Взагалі він був дуже активний і навіть агресивний політик, за що й увійшов в історію під прізвиськом “Довгорукий”.

Юрій Довгорукий у боротьбі за Київ

В особі Изяслава рід Мономаха знову восторжествував над родом Святослава. Але самовільне захоплення Изяславом київського стола озброїв проти нього двох старших Мономаховичей, двох його дядьків – В’ячеслава, що був вигнаний Всеволодом Ольговичем, і Юрія, князя Ростовського. Юрій, незадоволений тим, що старшинство дісталося його племінникові, а не братові, почав з Изяславом боротьбу й узяв гору. Изяслав вийшов у Володимир-Волинський, а в Києві став княжити Юрій.

Але й він недовго удержав за собою київський стіл; Изяславу вдалося вигнати його й знову повернути собі Київ, а щоб забезпечити себе від обвинувачень у беззаконному захопленні престолу, воно запросив у Київ старшого дядька В’ячеслава, що, задовольняючись пошаною, надав всю владу племінникові.

Однак Юрій не залишив своїх домагань на Київ, незважаючи на те, що Изяслав обставив справу цілком законно, ськористався першою зручною мінутою й підступив до Києва. Изяслав і В’ячеслав залишили місто, і Юрій удруге заволодів ним, знов-таки ненадовго. Київські громадяни любили Изяслава й при першій його появі перейшли на його сторону.

Юрій знову виїхав з Києва, а Изяслав, вірний колишньому наміру, став княжити ім’ям В’ячеслава. В 1154 р. Изяслав умер; старий В’ячеслав викликав іншого свого племінника – Ростислава Смоленського, і кияни присягнули йому, уклавши, однак, договір, що він буде шанувати свого дядька В’ячеслава, як робив це його покійний брат.

Після ж смерті В’ячеслава кияни прийняли Изяслава Давидовича, представника Святославичей, але отут знову з’явився Юрій, і престол, втретє перейшовши до нього, залишається за ним до його смерті. В 1157 р. Юрій умирає, і кияни, що не любили цього князя, хоча він і був Мономахович, знову кличуть на київський стіл Изяслава Давидовича. Тоді один з молодших Мономаховичей, Мстислав Изяславич Володимиро-Волинський, побоюючись, що київський стіл піде з рук Мономаховичей, вигнав Изяслава з Києва й оселив там свого дядька Ростислава, а після смерті його в 1168 р. сам зайняв великокнязівський престол.

У той же час претендентом на Київ є син Юрія – Андрій, якого Мстислав обійшов, як раніше батько його Изяслав обійшов дядька свого Юрія. Перемога в боротьбі залишилася на стороні Андрія: в 1169 р. Київ був їм узятий, а Мстислав вийшов у свою Волинську область. Київ був пограбований і спалений, а сам переможець не залишився в ньому й пішов на північ.

Підсумки й висновки про стан політичного життя Русі середини XI – середини XII вв.

Такі факти політичного життя так званого Київського періоду. Із усього ськазаного ми можемо зробити висновок, що тепер визнавався правильним порядок спадкування й володіння родовий – від брата до брата й від дядька до племінника, і що цей порядок у перший же час свого існування терпів порушення. Події часу онуків і правнуків Ярослава ясно показують, що ці порушення були надзвичайно часті й що спадкування столів заплутувалося до надзвичайності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


С. Ф. Платонов відомий історик кінця XIX – початку ХХ в