Давним-давно серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівара служив якийсь непривабливий і жалюгідний чоловічок, який виконував якісь нескладні обов’язки. Всі ставилися до нього нешанобливо: і товариші по службі, і слуги. Його оточувало загальне презирство, жив він справді собачим життям. Одяг у нього була стара, поношена, меч бувший до крайності. Однак, у героя розповіді, людини, народженої для загального презирства, було одне пристрасне бажання: він хотів до відвала наїстися бататовой каші.
Це солодке блюдо подавали до імператорського столу,
Була там і бататовая каша. Але цього разу її було особливо мало. І тому героєві здавалося, що каша повинна бути особливо смачною. Так і не поївши її як слід, він промовив, ні до кого не звертаючись:
– Хотів би я знати, чи доведеться мені коли-небудь поїсти її досхочу? – І, зітхнувши додав: – Та де там, простого самурая бататовой кашею не годують…
І тут засміявся Тосихито Фудзівара, охоронець регента Мотоцуне,
– Якщо хочеш, я нагодую тебе досхочу.
Безіменний герой цієї історії, не вірячи своєму щастю, погодився і через кілька днів поїхав разом з Тосихито Фудзівара до себе в маєток.
Їхали дуже довго. Герой розповіді обов’язково повернув би назад, якби не надія “нажертися бататовой каші”. По дорозі Тосихито загнав і зловив лисицю і пихатим тоном наказав їй: “Нині ж ночі з’явишся ти в моє маєток і скажеш, що я намірився запросити до себе гостей. Нехай завтра вишлють мені назустріч людей і двох коней під сідлами “З останнім словом він разок струснув лисицю і закинув її далеко в зарості чагарнику. Лисиця втекла.
На наступний день в обумовленому місці подорожніх зустріли слуги з двома кіньми під сідлами. Сивий слуга розповів, що вчора пізно вночі господиня несподівано втратила свідомість і в нестямі сказала: “Я – лисиця з Сакамото. Наблизьтеся і гарненько слухайте, я передаю вам те, що сказав сьогодні пан “. Коли всі зібралися, пані зволила сказати такі слова: “Пан намірився раптом запросити до себе гостей.
Завтра вишліть йому назустріч людей, та з ними прижене двох коней під сідлами “. А потім занурилася в сон. Вона спить досі. – Навіть звірі служать Тосихито! – Сказав могутній самурай. Поки приїхали відпочивали, слуги зібрали величезну кількість батату, а вранці наварили кілька великих котлів бататовой каші. І поки прокинувся бідний самурай дивився на те, як готують таку прірву смакоту і думав, що він спеціально тягнувся сюди зі столиці, для того щоб їсти цю саму бататовую кашу, його апетит зменшився наполовину. Через годину за сніданком йому запропонували срібний казанок, по вінця наповнений бататовой кашею. – Тобі не доводилося поїсти всмак бататовой каші, – сказали йому господарі – Приступай ж без сорому.
Перед ним поставили ще кілька срібних казанків з бататовой кашею, але він через силу здолав тільки один. І тут з’явилася вчорашня лисиця-посланицею і за наказом Тосихито їй теж дали каші. Дивлячись на лисицю, глитають бататовую кашу, ситий бідолаха з сумом подумав, яким щасливим він був, плекаючи свою мрію до відвала наїстися бататовой каші. І від усвідомлення, що більше ніколи в житті він не візьме в рот цю бататовую кашу, на нього зійшло заспокоєння.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)