Коли в 1899-1903 роках твору Чехова в десятьох томах вийшли двома виданнями, читачі дізнавалися себе в його героях. Дуже багатьох це дратувало, тривожило заснулу совість, і Чехов для них був нелюбимим, “неспокійним” письменником. Тип такого читача, якому ставало незатишно після читання чеховських книг, уловили Горький. Наприкінці грудня 1900 року він опублікував в “Нижегородському листку” оповідання, написаний у формі сповіді читача, зі знаменним заголовком “Про неспокійну книгу”.
Автор сповіді – 40-літній міщанин, що нажив
“Я читаю з вибором тільки гарні, тепло написані книги, мені подобається, коли автор уміє показати світлі сторони життя, коли він і дурне описує красиво. (…) Книга повинна утішати, вона повинна колисати нас…” І в більшості випадків він знаходить у книгах те, що йому подобається: у романах Тургенєва йому по душі те, що в них описуються давно минулі часи, Гончарова він дарує за “спокійний” і “солідний” тон і т. д. Але от один
Правда, спочатку оповідання героєві сподобалися: “Прекрасну, точну мову, безпристрасність, отака, знаєте, рівність. Немає цих, знаєте, різкостей, еківоків убік забезпечених людей, немає прагнення виставити меншого брата зразком усяких чеснот і досконалостей, немає нічого зухвалого, всі дуже просто, дуже мило…” Але вночі чомусь у нього з голови не виходили “похмурі” герої книги, з їх “безглуздою, нудною” життям, і раптом він зрозумів, що й сам прожив марне, нікчемне життя. Книга вселила йому нові думки: “Подумай-ка, подумай – навіщо ти прожив сорок років? Що ти вніс у життя за цей час? І завжди ти піклувався тільки про зручності життя, про тепло, про ситість…
Незначна, непомітна людина ти, зайвий, непотрібний нікому. Ти вмреш і – що залишиться після тебе? Начебто ти й не жив…” Неважко догадатися, що “неспокійна книга” – це томик оповідань Чехова. Форма коротких оповідань, зібраних в окремій книзі; “похмурі” герої; простота й невигадливість змісту; “прекрасний” мова, об’єктивний тон і, нарешті, потужний вплив на настрій читача думками про нікчемне життя – все це прикмети чеховської творчості, як воно сприймалося сучасниками
В обстановці суспільного пожвавлення початку століття, коли було написане оповідання Горького, ненависть читача-міщанина до літератури, що порушувала розміряний плин його життя, приймала характер соціально небезпечного явища. Фінал оповідання “Про неспокійну книгу” указував на це недвозначно: герой звільнився від неприємних міркувань тим, що наділив ненависну книгу у важке плетіння й сховав її на саму нижню полицю книжкової шафи. “Що, взяла, а?” – останні його слова, звернені до книги. Гіркий, таким чином, створив яскравий портрет читача “неспокійної” літератури,- портрет, у якому неважко вгадати риси й читача Чехова
Чехов і сам саме тоді, на початку 1900-х років, звернув увагу на цей читацький тип. У його записній книжці є рядка: “Він найбільше любив літературу, що його не турбувала,- Шекспіра, Гомера… Не читав нікого з російських авторів, але ненавидів їх”. Ясно, чому цей передбачуваний герой Чехова не любив російських письменників: адже вони, особливо якщо це були сучасних талановитих авторів, але ненавидів їх”. Ясно, чому про хиткість благополуччя, що тримається на несправедливості…
Цього запису, зробленої, цілком ймовірно, після появи в пресі оповідання Горького, не було призначено перетворитися в новий чеховський сюжет, але в ній відбитий знаменний у той час поворот у зображенні обивательської психології. Обиватель-міщанин, що виносить вирок світовій художній літературі,- фігура, що обится бути не менш лиховісної, чим “людина у футлярі”.
Російська література кінця століття пестрила добутками, що цілком задовольняли примітивні запити читачів цього типу. Певному читацькому колу, наприклад, доставляв насолоду своїми писаннями плідний Лейкин з його смаком до життя ситих купців і міщан. Смішні сценки й оповідання Лейкина не заважали жити тим, хто з ухмилочкой дізнавався себе в його героях, вони підтверджували непорушність благополучного російського укладу й тому були їм приємні. Одним із шанувальників лейкинского гумору був цар Олександр III: він любив навіть сам читати вголос оповідання Лейкина членам своєї сім’ї. (Про цьому цікаво писав у книзі “Антоша Чехонте” А. И. Роскин.)
Так, Лейкина охоче читав уголос сам цар! Зате Чехова читав, і теж уголос перед своїми домашніми, Лев Толстої – те переймаючись співчуттям до багатостраждальної долі “цоцкаго” в оповіданні “У службових справах”, те проливаючи сльози над “Душечкой”, те захоплюючись силою чеховського таланта в повісті “У яру”.
Читачі, що цінували в художній літературі чуйність до вимог часу, ішли назустріч “занепокоєнню”, що заподіювало їм читання, і за книгою оповідань Чехова приходили часто до рішень, що виходили далеко за рамки эстетических питань. Згадаємо, яке сильне враження зробила в 1892 році “Палата № 6” на В. И. Леніна, що ще тільки готувалося тоді до активної революційної діяльності. У числі таких читачів Чехова, крім Толстого й Горького, були Рєпін, Лєсков, Немирович-Данченко й інші діячі літератури й мистецтва; вони чуйно вловлювали в чеховському зображенні життя сучасної людини тривогу художника про свою країну й про свій народ
Дуже точно виразив свій стан після одного із чудових чеховських спектаклів у Художньому театрі, “Дядько Ваня”, лікар П. И. Куркин, з яким Чехов був дружний ще зі студентського років. Він писав Чехову з Москви в Ялту: “Відзвуки цього миру ще голосно звучать у душі й заважають віддатися буденній роботі. Тепер всі навкруги здається таким нецікавим і нудним…” Як це схоже на реакцію Горького після читання “Дами із собачкою”! Лист це Чехов зберіг у своєму архіві, і зараз ці пожовтілі від часу сторінки хвилюють відвідувачів Відділу рукописів Державної бібліотеки як один з документів, що свідчать про величезний моральний вплив чеховського мистецтва на сучасників.
В архіві Чехова збереглося багато листів його кореспондентів. Він рано оцінив важливість подібних документів і наприкінці кожного року укладав отримані листи в акуратні стопки
У примітках до Академічного видання творів Чехова можна прочитати уривки із цих листів; з них видно, як хвилювала сучасників Чехова доля його героїв. По багатьом листам Чехов міг переконатися, що його біль про людей дійшла до серця читача. “Страшно, страшно подумати, скільки гарних, тільки слабких волею людей губить вульгарність, як вона сильно затягує й потім вуж не вирвешся”,- писала Чехову читачка журналу “Нива”, у додатках до якого друкувалося оповідання “Ионич”, Наталія Душина з містечка Кологрив Костромської губернії. Доходила й авторська надія на те, що коли-небудь російське життя зміниться, і із двох шляхів “для серця вільного” переможе шлях висхідний. “З Вами легше жити, тому що Ви вселяєте віру в краще майбутнє й змушуєте терпіти” – так в 1901 році писав Чехову під враженням “Палати № про6”, “У службових справах” і інших оповідань молодий актор Московського Художнього театру, згодом відомий радянський режисер В. Э. Мейерхольд.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)