“Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”, – писав Василь Стус. Варто визнати, що мало було митців, митців обдарованих і самобутніх, які пройшли б сталінську епоху без творчих втрат і деформацій таланту.
Художні втрати торкнулись цього митця чи не найбільше, але, не зважаючи на них, треба передусім ясно бачити те непроминуще й безцінне, що дав
Про першу збірку Тичини так писав відомий літературознавець Олександр Білецький: “Ніби щойно прокинувшись, він відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є “сонячними кларнетами”. А Миколі Бажану здалося, що, коли прочитав першу збірку Тичини, “стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства української поезії…”.
Що ж надавало Тичині такої наснаги, оптимізму, якщо він так впливав своєю поезією на людей? Митець був “Увесь упровесні української революції, в передчутті
Так у поезії “Арфами, арфами” поет передає оптимістичне передчуття випробувань і тривог, що впадуть у житті ліричному герою, багатогранне й святкове сприйняття молодості, буяння її сил, надії, тривоги й, безперечно, очікування перемоги. У поезіях першої збірки багато індивідуального, особистісного. Але у світ інтимних переживань владно входять бурі епохи.
У червні 1917 р. було проголошено відновлення державності України. Найширші верстви українського народу підтримали цю революцію. Урочистий мітинг у Києві біля Софії, вигуки “Слава”, святкова радість натовпу – відбувається подія надзвичайної історичної ваги в житті українського народу.
На цю подію Павло Тичина відгукується поемою “Золотий гомін”.
Поетичний твір свідчить, що українці побачили в цьому акті вияв своєї споконвічної волі.
Павла Тичину, людину гуманну, особливо тішить те, що революція відбувалася мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття людських бажань.
Павла Тичину, людину гуманну, особливо тішить те, що революція відбувалася мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття людських бажань.
На жаль, воістину трагічна доля Тичини. І не можна погодитися з Василем Баркою, що “вічно повинен звучати над його могилою Реквієм Берліоза: виразити… гіркущий жаль за його долю генія, так рано і так безжально замордованого духовно, в підсвітній “культоосібній каторзі розуму і почувань”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)