Роман “Що розказано?”

Народився в українській сім’ї новоприбулих емігрантів США, повідомляє біографічна довідка. Себе визначає американцем з українськими коріннями (“Я американець і як такий ціную своє право бути зацікавленим в історії навіть такого похмурого суспільства, з якого втекли мої батьки”): і утворення, і спосіб життя Мельничука стали вже сугубо американськими, хоча його ментальнисть, культурне надбання сформовані українським середовищем, з яким він зберігає творчі відносини все життя. (Мельничук добре знайомий з лідерами “нью-йоркської

групи” поетів, подружився під час свого візиту в Україну з Ю. Андруховичем, В. Бідолахою, дружив із С. Павличко й т. п.). Він – автор ряду оповідань, поезий, перекладів, літературних статей, лауреат премії Мак Гинниса в жанрі белетристики (1992); професор Бостонского університету; редагує літературний журнал “Агни”. “Що розказано?”(в українському перекладі, де ледь передані поетичність і іронічне звучання оригіналу, видало харківське видавництво “Фоліо” в 1996 р.) – це його перший роман (недавно з’явився другий – “Непоправні втрати”).

Роман “Що розказано?” (“What is Told”) уперше видало

поважне видавництво “Фабер енд Фабер”, де тривалий час працювало Т. З елиот, і його вихід викликав захоплені відгуки американської печатки. “Неважко полюбити голос Мельничука. Зрозуміло, що він дослухався власних примар, коли працював над цим спритним завершеним романом”, – писала “Нью-Йорк Тайм Бук Ревю”. “Масштабний… блискучий Мельничук ширяє крізь декади й континенти, від ліричних пасажів до широкого плану, від домашніх сцен до філософствування. Його об’єднання міфу й реалізму, пронизане насильством і комічністю, нагадує про Гарсия Маркеса”, – відзначала “Бостон глоуб”.

Аскольд Мельничук у своєму чудовому першому романі препарує українську душу з фаталістичним, майже екзистенцийним гумором, лише зрідка звертаючись до проповіді”, – акцентувала ” Лос-Анджелес-Таймс”.

Такі відкликання на англомовний добуток з українською тематикою зустрічаємо вперше. Українська рецепція – і з боку діаспори, і від “материка” – була значно скромніше. І це зрозуміло, тому що авторський голос і відносини до непорушних догм позабавлено патетики й сповнено іронією, що не є звичайним для української критичної думки. І всупереч цьому з романом Мельничука в американський мультикультуральний контекст увійшли не тільки українські реалії, але й гуманність українського менталітету. І трагічна доля української націй. Тому що ж згадаємо: ще в шістдесяті роки герой роману “Синдром Танатоса”, написаного письменником з американського Півдня Перси Вокером, ставив риторичне запитання: “Хто знає сьогодні українців?”, будучи певним, що нації ця була знищена її численними ворогами й зникла з особи землі. Мельничук же не тільки впровадив українські реалії в контекст американської сучасності, а й органічно використовує цей матеріал для постановки філософської проблеми самоідентифікації людини з іншою свідомістю в динамічному сучасному світі як такий, що нею переймається американська свідомість

Про органічну приналежність Мельничука до американської літератури (“Він є не українським письменником в екзили, а американським письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження й Корінь і який майстерно вміє зацікавити своїми “етнічними” історіями інших”, – писав, представляючи автора українському читачеві Павличко) свідчать не тільки його слова про те, що дорогу в поезію йому допоміг прокласти Д. Волкотт, або, що він більше обізнаний з літературою американської, чим з української, а насамперед дискурс його роману, що повністю вписаний і в тематичне коло, і в епистему літератури США кінця XX ст. Адже основна проблема цього добутку – самоідентифікація, що є центральної для американської ментальности цього часу. Цей уже звичайний у літературі США кістяк обростає в Мельничука українським “тілом”, опираючись на українську архетиповость і американську реальність. Це основний стрижень роману “Що розказано?”, що служить внутрішнім організатором тексту.

Роман пронизаний всеосяжною іронією, він на рівні використовує й історію, і міф історії, у ньому обіграються пафосні ситуації й узагальнені образи, тут трагедію не можна відокремити з фарсу… У маленькому по обсязі тексті Мельничук зумів освітити долю України – від давнини до сучасності, причому на тлі європейської історії й основних її координат, і все це “змонтувавши” з американською ситуацією

Два епіграфи до роману направляють читача в необхідному напрямку. “Або є щось правдивіше за правду? – запитується в одному з них. – Так, – відповідає грек Казанзакис. – Легенди. Вони надають вічного значення ефемерній правді”. А другий (з “Івана Грозного” Б. Бобрику) – пояснює, як відбуваються легендими.

Семантично навантаженим є вже склад діючих осіб (як у п’єсі), що його відразу подає автор. Всі вони походять із Роздоріжжя – українського містечка, що існує із прадавних часів на перехресті різних народів і культур. “1492 – Колумб висадився на Кубі, да Вінчі зробив креслення першої літаючої машини. Рюрик Забобон забив уперше корову свого сусіда й так почав феод, що проіснував три століття”. Будучи хронікою життя однієї сім’ї Забобонів в XX ст., роман переростає в історію цілого народу й ширше – цілого осередку держав, до яких український націям довелося входити

Два брати Забобони – Зенон і Стефан – символізують і нативистску, народницьку, і прозахідну, певною мірою діаспорну лінію в історії українського національного духу. Зенон відразу заявлений як замкнений у межах націй, її границь, парадигми, буття. Роман і починається з того, що, закохавшись у Наталку, Зенон відмовляється від запропонованої йому посади одного з кураторів Лондонського музею й повертається до рідного Роздоріжжя, щоб одружитися з улюбленої.

Зенон “вірив, що його країна має потребу у звільненні від впливу сусідів – Росії, Польщі й Австрії. А для цього потрібно зберігати чистоту рідної мови. – Мова живий завдяки таким людям, як ти, – говорив він Наталці. – Ти є національний скарб”.

Далі його життя можна вважати конспектом долі українського інтелігента із Західної України: служба в австрійській армії під час Першої світової війни, табір полонених, трагічність післявоєнного світовідчування, характерна для “втраченого покоління”. А далі – “року проходили в ступорі стрілянини й революцій”. Зенон частково розділяє марксистські позиції, проте він – національно свідома, спеціально консервативна людина традиційної культури, отже в радянські часи випробує переслідувань за відданість національній ідеї, а під час Другої світової війни він разом з тим підтримує зв’язок і з партизанами, і з німцями-окупантами.

Він начебто прирікає себе на неминучу смерть. І вона наступає як покарання за адюльтер із дружиною німецького офіцера (тобто за загравання із чужою культурою…). В авторському епиграфии, позбавленому пафосу, цю “контурну” історію національна свідомість викладена разом з тим і поетично, і іронічно, як це й характерно для літератури, позначеної синдромом постмодернізму

Родинне життя – дочка й дружина – істотно доповнює домінанту цього образа. Недарма першу частину роману названа “Жінка – це Майбутнє “. Його дружина Наталка – сільська дівчина, природна й прекрасна, вона співає народні пісні, готовить і шьет. її інтелект нерозвиненої (Зенон наполегливо піклується про її утворення), але потяг до краси й гармонії вроджений – і про це в гротесковій комічній манері автор повідомляє, акцентувати увагу на її тонкі пальці, начебто створених для гри на піаніно, про яке ніколи навіть не чули в селі. Отож і доводиться відправлятися на пошуки долі в місто. Її великий потік свідомості (своєрідна модифікація аналогічного “ходу думок” Молли Блум із джойсивского “Улисса”), завдяки якому автор окреслює значний відрізок історії, – той час, коли Зенон зникає “у великому світі”, а Наталка чекає дитину в чужому для неї місті, самотн і придавлена, – засвідчує її чистоту й природність, гостинність і, всю атрибутику людини з народу

Дочка Зенона й Наталки, Слава Ластівка, гротескове продовження батька, що виховує її, прилучаючи до духу предків (Мельничук вносить метафору – улюблені багатогодинні прогулянки з дитиною Зенон проводить на цвинтар, де дівчинка нарешті починає почувати краще, ніж серед живих), і матері, що вкоренилася не свідомістю, а всім своїм єством. Парадокс же полягає в тім, що свою “духовність”, музикальність дівчина успадковує не від батька, а від матері як уроджену архетипову мелодійність націй