“Євгеній Онєгін” – реалістичний роман у віршах, роман-щоденник, добуток лисичанське.
Цей роман критик називає “історичним”, зв’язуючи його зміст із суспільним розвитком, з ростом самосвідомості російського суспільства напередодні повстання декабристів.
Пушкін почав писати “Євгенія Онєгіна” у травні 1823 року в Кишиневі, а закінчив 25 вересня 1830 року в Болдіно. В 1831 році Пушкін знову звертається до роману. За задумом у романі повинне було бути дев’ять глав, але згодом автор вилучив восьму главу й на її місце поставив
Була написана й десята глава, але її поет спалив. В 1833 році роман був опублікований і містив вісім глав.
В “Євгенію Онєгіні” А. С. Пушкін міркує про сенс життя в певних історичних умовах. Кращі представники дворянської інтелігенції ставали декабристами, але поета хвилює доля молодого дворянського інтелігента, освіченого, що критично ставиться до дійсності (Онєгін, Ленский), незадоволеного світським життям, її порожнечею й ледарством, але не активного у своїх устремліннях, хоча Бєлінський уважав передове дворянство носієм самосвідомості, що пробудилося, в епоху 20-х років XIX століття.
У
Головний герой роману “Євгеній Онєгін”, представник дворянської інтелігенції, зображений реалістично. Його життєве лихо у відриві від російського народу. Він не знає ні країни, ні життя простих людей, ні їхньої праці. Євгеній – людина світла, але людина з незвичайними задатками. Він розумний, безкорисливий, шляхетний. “Бездіяльність і вульгарність життя душать його, він навіть не знає, що йому треба, що йому хочеться, але він знає, що йому не треба, що йому не хочеться”, – пише Бєлінський.
Невдоволення собою й навколишнім життям властиво героєві Пушкіна. Ця незадоволеність – свідчення того, наскільки Онєгін вище світського суспільства. Його егоїзм Бєлінський називає страждаючим егоїзмом, егоїзмом поневоле, у силу історичних обставин.
Критик уважав хворобу Євгенія хворобою століття, тому що причиною її була виродлива атмосфера епохи. “Сили цієї багатої натури залишилися без додатка, життя без змісту, а роман без кінця”, – писав він у своїх статтях.
А. С. Пушкін залишає свого героя на розпуття, “у мінуту злу для нього”. Залишаючи питання про долю свого героя відкритим, поет як би вказує на розмаїтість його долі в складній і суперечливій дійсності. У той же час моральні страждання героя – знак великого суспільного пробудження. От чому поява “Онєгіна”, за словами Бєлінського, є акт свідомості російського суспільства, от чому роман має історичне значення. Причому драматична доля дворянської молоді епохи декабризму виражена не тільки в образі Онєгіна, але й в образі Ленского.
Онєгіну й Ленскому в романі протипоставлена Тетяна, вона близька рідному народу, російській природі, її образ допомагає розкрити основну ідею роману: тільки спілкування з народом може врятувати суспільство, зробити його життя змістовної, праця – корисним.
Жагуче закохана проста сільська дівчина, потім – світська дама, Тетяна залишається незмінної, зберігає себе в будь-яких життєвих ситуаціях, вона – “істота виняткове; натура глибока, любляча, жагуча”.
Однак зміст роману не вичерпується цими проблемами. Інакше б Бєлінський на назвав його “енциклопедією російського життя”. Форма “вільного” роману дозволила Пушкіну охопити різні сторони життя російського суспільства 20-х років XIX століття: петербурзьке аристократичне суспільство й московське барство, що коштує рангом нижче, у вирі яких заглушаються прекрасні пориви, гинуть неабиякі натури. Автор прагне розкрити сутність дворянського суспільства, показати його незначність, відсталість, відсталість:
Але всіх у вітальні займає
Така нескладна вульгарна дурниця,
И навіть дурості смішний
У тобі не зустрінеш, світло порожній!
А. С. Пушкін зображує простонародну старовину, провінційне дворянство, від погляду поета не вислизає обмеженість його інтересів:
Їхня розмова розсудливий
Про косовицю, про провину
Про псарню, про свою рідню,
Звичайно, не блищав ні почуттям,
Ні поетичним вогнем,
Ні остротою, ні розумом.
Однак автор бачить і кріпосницьку основу цього суспільства. Він говорить про Ларіну:
Вела витрати, голила чола…
Служниць била, осердясь.
Поет різко засуджує провінційне дворянство за самовдоволення, егоїзм, неуцтво, експлуатацію народу, безперервне ледарство. У романі Пушкіним підняті питання виховання, утворення, економіки.
Всі, чим для примхи рясної
Торгує Лондон педантичний
И по Балтическим хвилях
За ліс і сало возять до нас.
На сторінках роману поет міркує про любов і дружбу, про життя з її сумами й радостями, про мистецтво, літературу, театрі, що Пушкін назвав “чарівним краєм”. Очами поета ми бачимо трудовий ранок Петербурга:
Встає купець, іде рознощик,
На біржу тягнеться візник,
Із глечиком охтенка поспішає,
И хлебник, німець акуратний,
У паперовому ковпаку, не раз
Уж відчиняв свій васисдас.
Прекрасний у романі пейзаж, часом він має й самостійне значення реалістичного побутового тла, на якому протікає життя героїв. Опис осіни, зими, весняні картини дуже виразні:
Посмішкою ясною природа
Крізь сон зустрічає ранок року,
Синіючи, блищать небеса.
Однак пейзаж і допомагає розкрити характер героя. Картина ранкової зорі й опис пізньої зими представляють одну з рис характеру Тани – любов до природи:
Тетяна (російська душою,
Сама не знаючи чому)
З її холодною красою
Любила російську зиму.
Прекрасні картини сільської природи виявляються необхідними авторові, щоб показати байдужість до природи Онєгіна:
Село, де нудьгував Євгеній,
Був чарівний куточок…
Удалині
Перед ним майоріли й цвіли
Луги й ниви золоті…
Череди бродили по лугах.
Своєрідність у побудову роману вносять ліричні відступи, у яких поет висловлює своє особисте відношення до подій і героїв. Наприклад, оповідання про юність Онєгіна супроводжується зауваженнями про неповноцінність дворянського виховання й утворення. Пушкіна підкреслює свою духовну близькість до головних героїв (“Онєгін – добрий мій приятель”, “Тетяна милий ідеал”) і міркує про улюблений рід занять, літературі, про бажання писати в прозі. Іронічно висловлюється про літературні течії: класицизмі, сентименталізмі.
Ліричні відступи як би відтворять образ самого Пушкіна – людини розумного, люблячого, гуманного. Це й послужило приводом Бєлінському сказати: “Онєгін” – самий задушевний твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії, тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали”.
Для роману автор створює новий вид строфи, що одержала назву “онегинской”. Вона складається із чотирнадцяти рядків: трьох чотиривіршів з перехресним, парною й римуванням, що оперізує, і одного двустишия з парним римуванням, що нерідко є узагальненням або звучного як афоризм:
Звичка понад нас дана,
Заміна счастию вона.
“Онегинская” строфа дозволяє вмістити закінчену думку, цілий епізод, картину. Вона написана улюбленим пушкінським розміром: чотиристопним ямбом. Мова роману відрізняється жвавістю, простотою, виразністю.
Широке “енциклопедичне” зображення російського життя свого часу Пушкіним надало право Бєлінському сказати: “У своїй поемі він умів торкнутися так багато чого, натякнути про настільки многом, що належить винятково до миру російського суспільства”.
Великий критик назвав також роман не тільки енциклопедією російського життя, але й найвищою мірою народним добутком, вкладаючи в цей термін дуже широкий зміст; він уважав, що народним є такий добуток, у якому поставлені найважливіші для життя всього народу питання, і дозволені вони в дусі найбільш прогресивних ідей епохи. Отже, народності добутку полягає в його тематиці, ідеї, у створенні національних російських образів, у зображенні російської природи, у використанні розмовної народної російської мови. Підкреслюючи історичний характер “Онєгіна”, почуваючи в ньому декабристські настрої, критик-демократ дає високу оцінку головним героям роману: “Отже, в особі Онєгіна, Ленского, Тетяни Пушкін зобразив російське суспільство в одному з фазисів його утворення, його розвитку”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)