Вилупилося Курча з яєчка, побачило у небі сонечко і питає в мами-Квочки: – Що це таке гарне та блискуче, мамо! – Сонечко,- каже Квочка. – А чиє воно! – цікавиться далі Курчатко. – Не знаю, мабуть, нічиє…
Зраділо Курча, аж підскочило. – Буде моє, бо воно мені подобається! – вигукнуло Курчатко і побігло хвалитися. Зустріло воно Песика: – Я маю сонечко, я маю сонечко!.. – А хто тобі його дав? – Ніхто.
Було воно нічиє, а стало моє! Песикові стало заздрісно. Він любив сонечко і, звісно, не хотів, щоб його забрав собі хтось інший.
– НІ, моє! – пищить Курча. – Ні, моє!!! – гарчить Песик. Ішов собі по дорозі Кінь, послухав і каже: – Оце щось нове!
Ач які, вже сонечко ділять! Ану, хто каже, що сонечко тільки йому належить і більш нікому, той нехай і забирає його з неба собі! – І заберу!..- сказало Курчатко і підскочило раз, другий, третій… – Ні, я заберу! – крикнув Песик І собі давай стрибати. Ясна річ, нічого в них не вийшло.
– От бачите! – сказав Кінь. – Сонечко забрати собі не можна. Воно не нічиє, воно – наше! – А як це, наше! І моє? – І твоє, і його, і моє – потрошку.
Зрозуміло?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)