Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Кожному знайомі ці рядки з Шевченкової поеми “Сон”. Дійсно, саме так, з висоти пташиного польоту лише й можна уявити нашу Батьківщину – безмежну, прекрасну, могутню. Ось якби мені полинути Шевченковим шляхом! Я б, звичайно, не полетів до Петербурга, до суворої півночі.
Я вибрав би інший маршрут. До душі мені облетіти Україну за ниточкою її кордонів.
Лечу, а в небі догоряє зоря. Піді мною – Чорне море. Ось видно обрис Кримського півострову.
Ось ліси, які вкривають Крим, немов пухнаста ковдра. Тепер візьму трохи праворуч, і далеко внизу ляже синя артерія Дніпра: ось і Київ сяє своїми золотими куполами і вікнами сучасних багатоповерхових будівель. Є в мене й секрет: найчарівніше на землі місце – це Карпати. Вони дивують і приголомшують.
У їхніх лісах – споконвічна колиска українства.
Час завершувати мій уявний політ. Якою ж важкою здається земля після неба! Але ж треба й совість мати: літаючи, небагато
Коли ж у мене спитають про враження від польоту, я відповім рядками з Шевченкової поеми, бо ж краще сказати не можна:
Тихесенько вітер віє.
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Ось така вона, Україна, яку так легко уявити в усій її повноті.