Ревізор характеристика образа Городничий ( Сквозник-Дмухановский Антон Антонович)

РЕВІЗОР (Комедія в п’яти діях, 1835; пост. 1836; 2-е испр. изд. 1841) Городничий ( Сквозник-Дмухановский Антон Антонович) – Другий (після Хлестакова) по значимості персонаж комедії; “голова” повітового міста, від якого “3 роки скакай, ні до якої держави не доїдеш”. Такий “серединний” місто повинен служити символом провінційної Росії взагалі, а Г. Сквоз-Никнув-Дмухановский – персоніфікувати собою тип “городничего взагалі”.

Відповідно до гоголівського “Зауваженням для рр.

Акторів”, Г. “уже пристарілий на службі й дуже не дурний, по-своєму, людина. Риси особи його грубі й тверді, як у всякого, що начали важку службу з нижчих чинів.

Волосся на ньому стрижені із проседью”. Г. – у відмінність навіть від Хлестакова – бере участь у дії від першої сцени до останньої На початку він зараховує лист від “приятеля” Андрія Івановича Чмихова з ” пренеприятней-шим звісткою” (“До нас їде ревізор”). Наприкінці бере участь в оголошенні “викривального” листа Хлестакова, якого, зненацька обманувшись, порахував ревізором; після явища Жандарма зі звісткою про приїзд “настьящего” чиновника з Петербурга, разом з усіма завмирає в німій сцені.

Саме обмовка Г. у буд.

1, явл. 1 (“…якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто”) дає зав’язку комедійному сюжету Чиновники обговорюють у своєму колі отримана звістка (при цьому двоє, суддя Аммос Федорович Ляпкин-Тяпкин і поштмейстер Іван Кузьмич Шпекин, не змовляючись, пояснюють приїзд чиновника “політичними причинами”, підготовкою Росії до війни); Г. віддає традиційно-водевільні розпорядження по “облаштованості” міста (вигнати зайвих хворих з лікарні, де пацієнти видужують “як мухи”, і зробити над ліжками написи, що залишилося, по-латинському; навести порядок в училищах; перлюструвати листа). Тим часом поміщики Бобчинский і Добчинский шукають “виконавця” ролі інкогніто – і знаходять його в особі 23-літнього титулярного радника Хлестакова, що випливає з подорожньої в Саратов, але застряглого в місцевому трактирі (нема чим оплатити борг за постій і їду).

Мимоволі “зав’язавши” сюжет, Г. сам продовжує його розкручувати. З’явившись до Хлестакову (буд.

2, явл. 8), Г. не вірить правдивим словам на смерть переляканого писаки, упевненого, що його хочуть доставити у в’язницю за несплату, тлумачить їх як хитромудрий виверт “інкогніто” (“Які кулі відливає!”). І навпаки, коли в Хлестакова, уже в будинку Г. , після ” пляшки-толс-тобрюшки” з губернською мадерою розв’язується мова й він довирается до того, що робить себе у фельдмаршали, – Г. йому майже вірить (“що, якщо хоч одна половина з того, що він говорив, правда?

> Підгулявши, людина все несе назовні” – буд. 3, явл. 7). “Створивши” Хлестакова, що зрештою сватається до його дочки Марье Антонівні, Г. сподівається з його допомогою перестворити себе самого, свою власне життя.

Після від’їзду мнимого ревізора Г. немов би продовжує грати його роль – роль брехуна й фантазера. Міркуючи про вигоди споріднення з “важливою особою”, вона сам себе подумки робить у генерали й миттєво вживається в новий образ – д. 4, явл.

1 (“А, чорт візьми, славно бути генералом!”). Несподіване (явл. 8) поява Поштмейстера, що розкрив лист Хлестакова до “душі Тряпич-Кину” і що обнаружили, по-перше, що той “зовсім не ревізор”, а по-друге, що зневажливі характеристики дані всім чиновникам, у тому числі Г. (“дурна, як сивий мерин”), не просто протвережує Г. , не просто ображає до глибини душі Він дійсно “убитий, убитий, зовсім убитий”, “зарізаний”.

Г. як би скинутий з вершини соціальних сходів, на яку вже подумки піднявся. До нього поступово доходить, що він по власній дурості “бурульку, ганчірку прийняв за важливу людину”.

Г. – ошуканець, що обдурив на своєму столітті трьох губернаторів (“що губернаторів нема чого й говорити про губернаторів”; порівн. пасаж п’яного Хлестакова: “Мене завтра ж зроблять зараз у фельдмарш…”); Г. – шахрай, готовий вести торг із самим Провидінням (він обіцяє, якщо все зійде з рук, поставити одну трипудову свічу, для чого на кожну “бестію купця” збирається накласти доставку трьох пудів воску; питання про те, куди підуть “зайві пуди”, недоречний). І цей-те чиновник перехитрив сам себе.

Переживши неймовірне, принизливе потрясіння, Г. – уперше в житті! – на мить прозріває, хоча сам думає, що осліп: “Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рили замість осіб, а більше нічого”.

Такий місто, яким він керує; такий він сам; і на піку пережитої ганьби він раптом піднімається до теперішнього трагізму, хоча й не в силах удержатися від “нашептивания” нечистого (“Над ким смієтеся? над собою смієтеся!” – возмущенно викликує він, як би не розуміючи, що в цьому очисному сміху людини над самим собою, над своєю пристрастю, над своїм гріхом автор і бачить вихід зі значеннєвих колізій комедії. ) Не випадково в пізнішому “Попередженні для тих, які побажали б зіграти як треба “Ревізора” (1846) Гоголь визначає положення Г. після оголошення про приїзд теперішнього ревізора (“Німа сцена.

Г. посередине у вигляді стовпа з розпростертими руками й закинутою назад головою”) як істинно трагічне


Ревізор характеристика образа Городничий ( Сквозник-Дмухановский Антон Антонович)