Славна iсторiя України завжди хвилювала письменникiв. Їхнi твори викликали гордiсть українцiв за своє минуле, вчили народнiй мудростi. Одним iз таких творiв є iсторична повiсть Iвана Франка “Захар Беркут”, в якiй змальована боротьба українського народу проти монголо-татарських загарбникiв.
Герої повiстi нiби подiленi на два табори: в однiм – мирнi жителi села Тухля, а в другому – ворожi загарбники, туркомани. Захищати рiдну землю тухольськiй громадi допомагала правда, любов, Бог, навiть природа. А чужинцiв-воякiв несла на цю землю жорстока
Головний герой цiєї повiстi – найстарiший i найдосвiдченiший чоловiк Тухлi Захар Беркут. Навiть його прiзвище – це назва гордого, сильного, волелюбного i мудрого птаха. Таким є i характер цього героя. Вiн
Гаряче любить свою землю, свiй народ. I оскiльки вiн старiший вiд усiх односельцiв, то вiдчуває власну вiдповiдальнiсть за їх долю i за долю сусiдiв. Його мудрiсть допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синовi за рахунок життя ворогiв, то Захар вiдповiв: “Беркути нiколи не сплямують нi своїх рук, нi свого серця!”
У повiстi Франко змальовує ще одного
I якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення i повагу, то Тугар Вовк – тiльки гнiв i презирство.
Поряд iз Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначаль ника Бурунду. Вiн такий же жорстокий та лютий. Менi здається, що в ньому немає нiчого людського; його не хвилює нi життя мирних селян, нi життя своїх воїнiв. Вiн керується однiєю метою – володарюва ти! А просуватися до цiєї мети вiн може i по трупах.
Так, вiн розумний, хоробрий, сильний. Але все це нацiлене проти людей, i тому Бог йому цього не вибачає. Нi йому, нi iншим загарбникам – тiй злiй силi, що пiшла супроти миру i злагоди, краси й любовi.
Не дивно, що ця руйнiвна сила, це зло були знищенi силою любовi до рiдної землi, мудрiстю i народною єднiстю. Все це – тi риси характеру української нацiї, що допомогли їй вистояти у найстрашнiшi часи випробувань i лихолiть. Цi моральнi святинi пронесли українцi до сьогоднiшнього дня.
I менi здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: “Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас”.
“На правдi й честi земля держиться” (моя оцiнка головних героїв повiстi Iвана Франка “Захар Беркут”)
Iван Франко у своїй iсторичнiй повiстi “Захар Беркут” змалював життя руського суспiльства ХIII столiття. Жителi карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землi Тухольщини бояриновi Тугару Вовку. З такою ж вiдвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовникiв.
У цiй повiстi Франко показав, що саме простий народ був рушiйною силою iсторiї.
На фонi боротьби громади села Тухлi з боярином Тугаром Вовком i монгольською ордою змальованi головнi герої повiстi. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава надiленi iдеальними, найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, вiдданими iнтересам рiдного краю.
I тому вони протиставленi зарозумiлому бояриновi Тугару Вовку – експлуататору i зраднику, жорстокiй монгольськiй ордi на чолi з ватажком Бурундою.
Головний герой повiстi – Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрiсть, висока моральнiсть, велич, сила. Вiн справжнiй патрiот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвiдом, для якої громадськi iнтереси над усе.
Його люблять i шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Зовсiм протилежним йому I. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дiйсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник – дуже хижа й пихата людина. Саме цi риси характеру призвели його до вiдступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кiнець.
Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольськiй долинi.
Жорстокою руйнiвною силою виступає в повiстi монгольська орда, а на її чолi – Бурунда. Вiн, як i Вовк, прагне володiти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю i заплямований кров’ю, його не можна сприймати без жаху i здригання. I якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда – це звiр.
З особливою виразнiстю цей звiрячий характер вия-вився пiд час загибелi його воякiв.
Повiсть “Захар Беркут” вiдкрила менi захоплюючу сторiнку iсторiї мого народу. А ще – познайомила з мудрою i прекрасною людиною – Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усi його дiї були спрямованi на добро в громадi, а його мудрiсть ще довго буде слугувати багатьом поколiнням: “Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас”.
Засудження крiпаччини i безправ’я у повiстi Iвана Нечуя-Левицького “Микола Джеря”
Україна за всю свою iсторiю зазнала немало тяжких часiв i випробувань. Одним iз таких перiодiв був для неї скрутний час крiпацтва, коли пiдневiльний народ, увiнчаний своїм славним минулим, страждав вiд нестерпного крiпосницького гноблення i знущань. Важка праця на панщинi, жорстокi покарання, обкладання численними непомiрними податками виснажували життя крiпакiв, примушували або миритися з таким злиденним iснуванням, або шукати якогось виходу.
Кращi письменники того часу у своїх творах, змальовуючи страждання спiввiтчизникiв, гаряче вболiвали за них i спiвчували. Наприкiнцi ХIХ сторiччя почали друкуватися видатнi твори, де поряд iз засуджен ням крiпацтва стверджувався тип нової людини, здатної до боротьби проти нього. Одним iз таких творiв є повiсть I. С. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, що була написана 1876 року.
Автор розкриває перед нами образ головного героя – Миколи Джерi, що як бунтар, протестант висловлює настрої селянства. Змальовуючи його життя вiд юнацьких лiт до сивої старостi, письменник не лише засуджує крiпаччину i безправ’я, але й замислюється над можливiстю змiн та шляхами їх здiйснення.
Iз перших сторiнок повiстi ми переймаємося любов’ю до Миколи Джерi, що постає перед нами як правдива, порядна i горда людина. Це вiн у своїй першiй сутичцi з осавулою вiдстоює справедливiсть i захищає крiпакiв. Джеря усвiдомлює нерiвнiсть сил, проте вступає у вiдкритий конфлiкт iз паном i осавулою: “Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами”, – вiдповiдає вiн на застереження матерi.
Навiть церковна проповiдь рабської покори, всетерпiння не можуть зупинити Миколу.
Пан Бжозовський погрожує Миколi i його спiльникам за їх непокору солдатчиною, що було майже рiвноцiнно смертi. Разом зi своїми односельчанами Микола тiкає з села, але не дарує пановi своїх кривд: йдучи шукати бурлацької долi, вiн iз товаришами мстить пановi.
Та не краща доля чекає втiкачiв i на сахарнях. Безправ’я i злиденне становище заробiтчан посилюють бунтарський опiр Миколи. Ми бачимо його таким же непримиренним у конфлiктi з посесором: “Хiба ми не знаємо, як ви недодаєте грошей, годуєте нас собачим м’ясом або ж дохлятиною та пацюками?” Вiн закликає бурлакiв протестувати проти нелюдських умов життя.
Лихо знов жене Джерю з товаришами у вiльнi степи, потiм до Бессарабiї. I скрiзь, стикаючись iз безправ’ям, вiн нiкому не дає себе кривдити: у конфлiктi з Iваном Ковбаненком у риболовецькiй ватазi, в сутичках iз полiцiєю, судом, церквою.
…Тiльки через 20 рокiв повертається Джеря у село, яке пiсля скасування крiпацтва опинилося пiд новою панщиною. Громада, хоч i мала права, але головою був обраний заможний селянин, який разом iз писарем обкрадав її. I Микола пiдмовляє громаду обрати головою чередника, не платити за “лисi гори” “скаженi грошi”, не брати того поля, не сiяти на ньому хлiб.
Таким залишається Микола до кiнця свого життя: чесним i непримиренним.
Його образ глибоко западає в душу, примушує замислитись над його долею, бо в ньому втiленi великi духовнi сили українського народу, його незламнiсть у найтяжчi часи, прагнення до волi, гiднiсть i самоповага.