Пророче послання (За поезією Т. Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”)

Щоб звертатися до народу в цілому, треба бути генієм, але ніяк не менше: інакше таке звернення буде звучати фальшиво.

Тарас Григорович Шевченко, наш національний пророк, у своїх творах неодноразово звертався як до своїх сучас­ників, так і до майбутніх поколінь. Є щось невловимо магічне в “Посланні” до мертвих, живих і навіть до тих, хто ще не народився.

Кобзар передає цілу гаму почуттів, але в цій поезії немає солодкуватості й сентиментальності. Шевченко звертаєть­ся й до нас, і ми маємо нагоду ще раз подивитися на самих себе. Які

ж ми?

Треба визнати, що ми пасивні й байдужі, ми не вміємо любити ближнього й погано розуміємо один одного. Проте для нас ще не все втрачено: ми зуміємо виправитись і стати гідними високого звання українців.

Проте звернемося до реалій, які спонукали Шевченка створити цю палку й по-своєму неповторну поезію. Середи­на XIX століття. Кобзареві доводилося чимало мандрувати Україною, побувати в маєтках “патріотів” – тих самих, яких майже через сто років інший великий український письмен­ник Іван Багряний назве “вишиваними дядьками”. Ці “патріоти” люблять Україну, яку самі для себе вигадали – дещо

манірну, сентиментальну, замріяну, квітучу.

Але Кобзар добре знав, що не про саму тільки любов співає соловейко і білий колір хатинок на зорі здається кривавим. Ось чому Шевченко дає ляпаса псевдопатріотам:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття…

Так, це досконала й цілком повна характеристика пануючого в Україні класу. Поет коротко перераховує панські “чесноти”: це те, чого треба цуратись, мов смертного гріха.

Докори Кобзаря треба розуміти й більш широко: він докоряє і своєму народові, на що мають право лише пророки. Через рабську психологію декого з українців на нашій землі запала смертельна тиша: ніщо не виведе цей народ зі сну. “Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори!” – запевняє поет. Це буде справедливий суд, який нагадуватиме суд Божий.

Ніхто не уникне кари: ні той, хто катував народ, ні той, хто здирав останню свиту з убогого, ані той, хто стояв збоку й удавав, що нічого вартого уваги не відбувається.

Шевченко вперше за століття української історії поста­вив проблему національно-політичного і суспільно-політичного характеру. Поет указує шляхи до подолання рабсь­кої психології, до самостверджування України як рівної се­ред рівних держав. Важливо, що земляки сприйняли цей твір цілком правильно, без образи, з подякою: недаремно це послання “дружнєє”.

Демократична інтелігенція зрозуміла свого Кобзаря, як зрозумів його й простолюд.

Цей твір сатиричний за формою, але насправді він спові­дальний. Шевченко виливає на папір думки, які йдуть із самого серця: “Розкуйтеся, братайтеся!”, “Обніміте ж, брати мої, найменшого брата…” Як жодному іншому народові, українцям потрібне просвітлення думок і очей. Щасливе майбутнє України залежить від нас самих.

Якщо зуміємо відцуратися егоїзму, зневіри, ненависті, то й доля наша складеться по-іншому.

Про політичну й культурну незрілість української нації багато говорили в XIX столітті. Тарас Шевченко палко заперечує таке твердження. Українці мають суспільні орієнтири, вони не сіра маса, у них є не тільки минуле, але й майбутнє.

Сьогодні ми багато чуємо про загальнолюдські цінності й не завжди розуміємо, про що йде мова. А для розуміння треба лише ще раз перечитати поезію Кобзаря, яка називається “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”. Це послання також і до нас.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Пророче послання (За поезією Т. Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”)