Процес деградації поміщицького класу в поемі “Мертві душі”

Микола Васильович Гоголь, всім серцем люблячи Росію, не міг залишатися осторонь, бачачи, що вона загрузла в болоті корумпованого чиновництва, і тому створює два добутки, що відображають всю дійсність стану країни. Одним із цих добутків є комедія “Ревізор”, у якій Гоголь задумав посміятися над тим, що “дійсно гідно осміяння загального”. Гоголь визнавався, що в “Ревізорі” він. вирішив “зібрати в одну купу все дурне в Росії, всі несправедливості”. В 1836 році комедія була поставлена на петербурзькій сцені й мала величезний успіх.

Комедія Гоголя, що торкнулася всі живі питання сучасності, викликала самі суперечливі відгуки.

Реакційні кола боялися впливу комедії на суспільну думку. Вона мала політичний сенс. Передові кола сприйняли “Ревізора” як грізне обвинувачення миколаївської Росії. Гоголь створив глибоко правдиву комедію, перейняту гострим гумором, що викривав бюрократичну систему цілісної Росії

Центральний герой поеми Павло Іванович Чичиков. У характері цього героя яскраво виявився буржуазний початок, що не було ще поширене в Росії. У почуттях Гоголя до Чичикову вкладене відношення письменника до Росії того часу.

Питання,

куди йде Росія, змушує занурювати Чичикова в порівняльні ситуації, зіштовхувати героя з “мертвими душами”. Гоголь побудував поему двупланово. З однієї сторони мертва Росія, з її поміщиками й губернськими чиновниками всіх рангів, з іншої прихожа їй на зміну “Росія Чичикових”. “Росія Чичикових” у поемі представлена одним героєм. У відношенні Чичикова Гоголь, щоб яскравіше освітити походження й життєвий розвиток нового типу, осмислити його історичне місце, докладно зупиняється на біографії, характері й психології героя

Він показує, як зложилося його вміння пристосовуватися в будь-якій обстановці, орієнтуватися в будь-якій ситуації. Батько дав юному Чичикову раду: “Усе зробиш і все прошибиш на світі копійкою”. Все життя Чичикова стала ланцюгом шахрайських махінацій і злочинів. Новий герой має переваги, яких немає в помісних дворян і губернського суспільства.

На його стороні деяке утворення, енергія, заповзятливість, до того ж спритність героя незвичайна. Виховання допомагає йому втиратися в довіру. Чичиков расчетливо й терпляче може вичікувати потрібного моменту.

Показавши перевагу свого героя перед суспільством. Гоголь разом з тим показав всю вульгарність і підлість його натури. Цивільні й патріотичні почуття не тривожать Чичикова, з повною байдужістю він ставиться до всього, що ке відповідає його особистим інтересам

Авантюри Чичикова пов’язані з людськими нещастями, він зацікавлений у тім, щоб якнайбільше вмирало кріпаків. Губернське суспільство приймає шахрая й шахрая Чичикова тому, що вважає його мільйонером. Загальне, що зближає Чичикова й губернське суспільство це та ж риса: спрага наживи. Губернському суспільству далекі поняття про цивільні й суспільні обов’язки, для них посада тільки засіб особистого задоволення й благополуччя, джерело доходів.

У їхньому середовищі панують хабарництво, догідництво перед вищестоящими чинами, цілковита відсутність інтелекту. Чиновництво згуртувалося в корпорацію казнокрадів і грабіжників. Міські верхи далекі народу

Гоголь у щоденнику писав про губернське суспільство: “Ідеал міста це порожнеча. Плітки, що перейшли межі”. Вульгарність і незначність інтересів характеризує й жіноче суспільство. Із претензіями на смаки й освіченість сполучаються плітки, порожня балаканина про міські новини, палкі суперечки про вбрання.

Дами прагнули наслідувати столичного суспільства в манері говорити й одягатися, без кривляння вони не вимовляли жодного слова. Гоголь засуджує дворянське суспільство, що рабськи копіювало іноземні манери

Герої Гоголя не несуть у собі протесту проти їхнього життя, що стисло, проти “приголомшливої твані дріб’язків”. Вони самі, по суті, продовження й вираження цієї дійсності, відтвореної в “Мертвих душах”

Отже, Гоголь показує мир соціальних пороків. Але, як ми зрозуміли, не тільки вони хвилюють письменника. Зловживання чиновників найчастіше смішні, незначні й безглузді. “Не по чині береш” от що вважається гріхом у цьому мирке. Але саме “вульгарність усього в цілому”, а не розміри злочинних діянь, жахають читачів. “Приголомшлива твань дріб’язків”, як пише Гоголь у поемі, поглинула сучасної людини. Трагична розв’язка в “Ревізорі” і “Мертвих душах”, тому що примарні цілі, до яких прагнуть герої, розчиняються як дим, як мара.

Місто Гоголя це символічний, “збірне місто всієї темної сторони”. І все-таки, тут є світле явище. Це сміх. На мою думку, сміх повинен вилікувати душу

Пояснюючи задум “Мертвих душ”, Гоголь писав, що образи поеми – “нітрохи не портрети з незначних людей; навпроти, у них зібрані риси тих, які вважають себе кращими інших”. “Головна властивість” гоголівського дарунка – “…окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб весь той дріб’язок, що вислизає від очей, мигнула б крупно в очі всім”. Ця особливість таланта письменника особливо чітко проявляється в окресленні характерів поміщиків у поемі ” Мертві душі “.

Типізація – одна із самих істотних рис літератури критичного реалізму. Вона чітко виступає у Творчості Н. В. Гоголя. Прагнучи створити типовий харак-тер, Гоголь широко використає інтер’єр

Гоголівський текст відбиває це з феноменальною точністю. Крім “Храму відокремленого міркування” самота фігурує також у словах Чичикова. Претензії на вишуканість, витонченість смаку в маєток Манилова ще більше підкреслюють внутрішню порожнечу мешканців садиби. Все це лише декорації, що прикривають убогість. Печатка невизначеності, розпливчастості й лежить тут на всьому: самотній панський будинок, “відкритий всім вітрам”, рідкі кущі бузку, сіренькі бревенчатие хати мужиків, сірий день.

У будинку Манилова теж всі тускло, неохайно: шовковий капот дружини блідих кольорів, стіни кабінету пофарбовані “якоюсь блакитненькою фарбою, начебто сіренької”. Гоголь відкриває читачеві один з улюблених їм прийомів характеристики персонажа: “Чичиков із цікавістю рас-сматривал житло цього… людини, думаючи по ньому відшукати властивості самого хазяїна, як по раковині, що залишилася, містять про устрицю або равлика, ніколи в ньому що сиділа й залишила своє враження”.

Навколишні речі, весь уклад життя героя красномовно говорять про те, що Манилов – людин “так собі, ні те ні покрову в місті Богдан, ні в селі Селіфан”. Недарма Гоголь в авторській характеристиці прямо говорить, що від Манилова “не дочекаєшся ніякого живого або хоча навіть зарозумілого слова”, що, поговоривши з ним, “відчуєш нудьгу смертну”.

У Манилові все побудовано на бажанні сподобатися. Однаково, кому й для чого, – цього він не знає. Так просто – щоб були “іменини серця”. Гоголь дає це зрозуміти буквально одним штрихом: “На обох вікнах теж поміщені були гірки вибитої

Із трубки золи, розставлені не без старання дуже гарними рядами”.

Хазяїн садиби не розуміє, що його господарство занепадає, не зауважує потворності свого побуту. Безгосподарність Манилова відкривається читачеві ще по дорозі в садибу: все безжизненно, шкода, дрібно. У будинку ж у нього “чого-небудь вічно бракувало”. Манилов створює фантастичні проекти, один безглуздіше іншого, не маючи

Подання про реальне життя. Господарством же він не займався, “він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось саме собою”. Солодкуватість, сентиментальність, безгосподарність, розумова обмеженість, невизначеність мислення – все це риси характеру Манилова, які відклали свій відбиток на його побут.

Дозвільний мрійник Манилов так порожній, що нічого, крім приємної посмішки й прожекту про підземний хід або кам’яний міст через ставок, створити не може. На закінчення хотілося б сказати, що саме широке використання інтер’єра допомагає Гоголеві створити типовий характер “прекраснодушного” Манилова. У наш час проблема “маніловщини” досить актуальна