Проблеми роздвоєності особистості у новелі Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Так споконвіку було: одні
Умирають з ганчіркою в руці, а другі
Тяглися до стяга зорі і йшли за
Хвостами комет, горіх розкусивши буття.
/ М. Хвильовий /
Там, де закінчується Пушкінська вулиця у місті Харкові, за студентським гуртожитком “Гігант” колись знаходилось міське кладовище, яке нині переобладнано у Молодіжний парк. За старою церквою залишили для нащадків кілька могил – П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького,
Розквіт національного відродження останніх років повернув нам ім’я Миколи Хвильового (Фітільова). Члени товариства “Спадщина” відновили могилу одного із найталановитіших зачинателів української літератури початку XX століття. У поемі “Електричний вік” Микола Хвильовий писав:
І хіба посміє вічність
Шпурнути в моє обличчя
Докір?
Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста – яскравий приклад самовідданого служіння ідеї “загірної комуни”, яка стала причиною трагедії. Письменник бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся і каявся. Це
Найбільшу увагу розкриттю психології мрійників, романтиків революційної доби автор приділив у новелі “Я (Романтика)”. Новеліст прагнув розкрити душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький відзначав, що твір “силою своєю не має собі аналогій у новітній прозі”.
Новела “Я” має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: “З далекого туману, з тих озер, загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія! Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами”. “Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері “дві хрустальні росинки”.
Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності та фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення світлого і чорного, Добра і Зла, що поселили ся у душі головного героя новели.
З одного боку – це інструмент, який має вершити революційний суд, а з другого – людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові пов’язана з матір’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. “Я – чекіст, але я і людина”, – підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу.
Але між двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат – людина, з холодним розумом і з каменем замість серця. Герой не бачить виходу. Саме у такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.
Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. “Тоді я у млості, охоплений жаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”. І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загір-них озер невідомої прекрасної комуни…
Письменник намагався підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який в критичну хвилину “голови не згубив”. Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння Добра і Правди, руйнує людську особистість, людське “Я”.
“Там, у далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни”. Цими сумними словами закінчується трагічна новела – драма роздвоєності людської особистості, примушує нас замислитися над величчю Матері, котру вбиває син. А Україна, що породила революціонера, морально знівіченого абстрактною ідеєю, прощає йому цей смертний гріх.
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом із своїми героями письменник шукав виходу із лабіринтів історії, помилявся і пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і, нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл… Але ніколи Вічність не жбурне у бік письменника докір. І цьому свідчення – нагробок йому серед могил видатних людей Харківщини.