Проблема взаємин між миром і особистістю в драмі А. Н. Островського “Гроза”

“Гроза” – одна з тих п’єс А. Н. Островського, які й у наші дні користуються незмінною популярністю. У центрі авторської уваги перебуває криза патріархального миру й патріархальної свідомості. Але разом з тим п’єса виявляється гімном живій душі, що наважилася на сміливий протест, на протистояння скам’янілому миру.

А ця проблема буде актуальна за всіх часів. Классицистическая “скам’янілість” персонажів глибоко відповідає всій системі патріархального миру. Це його нездатність до змін, його лютий опір усьому, що не

відповідає його законам, поневолює всіх, вхідних у коло патріархального миру, формує душі, нездатні існувати поза ним замкнутого кола

Байдуже, подобається їм це чи життя ні – в іншій вони жити просто не зуміють. Герої п’єси належать до патріархального миру, і їх кревна з ним зв’язок, їх підсвідома від нього залежність – схована пружина всього дії п’єси; пружина, що змушує героїв робити по більшій частині “маріонеткові” рухи. Автор постійно підкреслює їхню несамостійність, несамодостатність

Образна система драми майже повторює суспільну й сімейну модель патріархального миру. У центр оповідання,

як і в центр патріархальної громади, поміщені сім’я й сімейні проблеми. Домінанта цього малого мирка – старша в сім’ї, Марфа Ігнатіївна.

Навколо її групуються на різному віддаленні члени сімейства – дочка, син, невістка й майже безправні мешканці будинку: Глаша й Феклуша.

Та ж “розміщення сил” організують і все життя міста: у центрі Дикої (і не згадані в п’єсі купці його рівня), на периферії – особи усе менш і менш значні, що не мають грошей і суспільного становища. Від миру Калинов відгородився настільки міцно, що от уже більше століття не проникає в місто жодне віяння живого життя. Подивитеся на калиновского “прогресиста й просвітителя” Кулигина!

Цей механік-самоучка, чиї любов до науки й пристрасть до суспільного блага ставлять його на грань юродства в очах навколишніх, усе намагається винайти ” перпету-мобиль”: він, бедный, і не чув, що у великому світі давним-давно доведена принципова неможливість створення вічного двигуна… Він натхненно декламує рядки Ломоносова й Державіна, і навіть сам пише вірші в їхньому дусі… І острах бере: начебто не було ще ні Пушкіна, ні Грибоєдова, ні Лермонтова, ні Гоголя, ні Некрасова! Архаїзм, жива копалина – Кулигин. І його заклики, його ідеї, його просвітительські монологи про загальновідомий, про давно відкритий здаються калиновцам божевільними нововведеннями, дерзостным потрясінням основ: “Д и к о й. Так гроза-те що таке, по-твоєму?

А? Ну, говори! Кулигин. Електрика.

Дикої (тупнувши ногою). Яке ще там елестричество!

Ну як же ти не розбійник! Гроза-Те нам на кару посилає, щоб ми почували, а ти хочеш тичинами так рожнами якимись, прости Господи, оборонятися. Що ти, татарин, чи що?

Татарин ти? А? Говори! Татарин?

Кулигин.

Савел Прокофьич, ваша статечність, Державін


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Проблема взаємин між миром і особистістю в драмі А. Н. Островського “Гроза”