Лебединою піснею великого Івана Франка, пройнятою високою патетикою почуттів, сповненою складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про своє життя і слово, посіяне в душах людей, стала поема “Мойсей”.
Народе мій, засмучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжі,
Людським презирством, ніби струпом вкритий.
Це ж про нас, про пані народ і Україну віщує великий пророк. Він ставить перед нами болючі правдиві запитання:
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило сил твоїх безмірність?
Такими
Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. І серце його рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю.
О зраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава…
Злий дух пустелі випробовує сили
Але коли Мойсей на мить втрачає віру в правильність своїх вчинків, настає його смерть як вождя і Божа кара: нога Мойсея так і не ступить не землю Палестини, він тільки побачить її здалеку.
Але смерть його пробудить ті великі сили, що дрімали в душі народу. Втративши пророка, люди відчувають страшне духовне сирітство. Обіцяний народові край – то не “скарби землі”, а “скарби духу”, які з “нелюдів лінивих” створять “людей-герої в”. І тепер з маси народної, породжений її духом, з’являється новий вождь Єгошуа, який і поведе народ по цьому шляху.
Так творив Франко могутній образ пророка. Народ постає в поемі як маса, як образ з єдиним лицем (за винятком Авірона та Датана). Смерть вождя стає початком руху вперед. Та хай світлим пророцтвом великого Каменяра завертаються наші роздуми над поемою “Мойсей”:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народі вольнім колі,
Труснеш Кавказ, вбережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І лянеш, як хозяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)