Проаналізуйте соціально-психологічний роман Лермонтова “Герой нашого часу”. Розкрийте історію створення, композиційну будову та поети кальні особливості.
“Герой нашого часу” – уславлений роман російського письменника Лермонтова Михайла Юрійовича (1814-1841). Вперше вийшов друком 1840 року.
Є відомості, що твір Лермонтовим не планувався спочатку довгим і цілісним. Він почав працювати ще 1837 року і мужнів як особа і письменник разом із роками та створенням частин роману. В творі ще чимало від стилістики романтизму (звідси контрабандисти
Кожна із частин – цілком закінчена і сприймається окремим твором. Первісно вони так і друкувались. Хронологічно межі роману розтяглися на п’ять років, про це каже сам Максим Максимович.
“Герой нашого часу” – перший в російській прозі лірико-психологічний роман. Ліричний тому, що автор і герой – одна людина, одна душа. Психологічний тому, що ідейним і сюжетним центром є не події, а особистість людини, її духовне життя.
Тому психологічне багатство роману укладено насамперед в Образі “героя часу”. Через складність і суперечливість Печоріна Лермонтов утверджує думку про те, що не можна до кінця все пояснити: у житті завжди є високе і таємне, яке глибше слів, ідей. Звідси однією з особливостей композиції є наростання розкриття таємниці.
Лермонтов веде читача від вчинків Печоріна (у перших трьох повістях) до їх мотивів (в 4 і 5 повістях), тобто від загадки до розгадки. При цьому ми розуміємо, що таємницею є не вчинки Печоріна, а його внутрішній світ, психологія.
Автор використовує принцип хронологічної інверсії (відмова від послідовного зображення). Така розчарована позиція в точності відповідає “розчарованою”, суперечливої особистості людини.
У перших трьох повістях (“Бела”, “Максим Максимович”, “Тамань”) представлені лише вчинки героя. Лермонтов демонструє приклади печорінської байдужості, жорстокості до оточуючих його людей, показаним або як жертви його пристрастей (Бела), або як жертви його холодного розрахунку (бідні контрабандисти). Мимоволі напрошується висновок, що психологічним нервом Печоріна є влада і егоїзм: “що мені, мандрівному офіцеру, до радощів і лих людських?” Але не все так просто.
Зовсім не такий простий внутрішній світ героя.
Перед нами одночасно совісна і ранима людина, що глибоко страждає. У “Княжні Мері” звучить тверезий звіт Печоріна. Він розуміє прихований механізм своєї психології: “У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його.
А пізніше Григорій Олександрович відкрито формулює своє життєве кредо: “Я дивлюся на страждання до радості інших лише у відношенні до себе, як їжу, підтримує мої духовні сили…” На підставі цього правила Печорин розвиває цілу теорію щастя: “Бути для когось причиною страждань і радості, не маючи на те ніякого позитивного права, – чи це не сама солодка їжа нашої гордості?
А що таке щастя? Насичена гордість. Здавалося б, розумний Печорін, що знає, в чому полягає щастя, і повинен бути щасливий, адже він постійно і невтомно намагається наситити свою гордість.
Але щастя чомусь немає, а замість нього стомлення і нудьга…
Чому ж доля героя так трагічна? Відповіддю на це питання є остання повість “Фаталіст”. Тут вирішуються вже проблеми не стільки психологічні, скільки філософські і моральні. Повість починається з філософського спору Печоріна з Вулич про приречення людського життя. Вулич – прихильник фаталізму.
Але Печорін задається питанням: “Якщо точно є приречення, то навіщо ж нам дана воля, розум?” Ця суперечка перевіряется трьома прикладами, трьома смертельними переймами з долею. По-перше, спроба Вулича вбити себе пострілом у скроню, що закінчилася невдачею, по-друге, випадкове вбивство Вулича на вулиці п’яним козаком, по-третє, відважний кидок Печоріна на козака-вбивцю.
Не заперечуючи саму ідею фаталізму, Лермонтов призводить до думки про те, що не можна миритися, бути покірним долі. Таким поворотом філософської теми автор позбавив роман від похмурого фіналу. Печорін, про смерть якого несподівано повідомляється в середині оповіді, в цій останній повісті не тільки рятується від, здавалося б неминучої загибелі, але і вперше здійснює вчинок, який приносить користь людям. І замість траурного маршу у фіналі роману звучать привітання з перемогою над смертю: “офіцери мене вітали – і точно було з чим”.
Герой відноситься до фаталізму предків двояко: з одного боку, він іронізує над їх наївною вірою в світила небесні, з іншого боку, він відверто заздрить їхній вірі, тому що розуміє, що будь-яка віра – благо.
Але відкидаючи колишню наївну віру, він усвідомлює, що за його часів, 30-і роки, нічим замінити втрачені ідеали. Нещастя Печоріна у тому, що він сумнівається не тільки в необхідності добра взагалі; для нього не тільки не існує святинь, він сміється “над усім на світі…”. А безвір’я породжує або бездіяльність, або порожню діяльність, які є тортурами для розумної і енергійної людини.
Показуючи мужність свого героя, Лермонтов одночасно затвердив необхідність боротьби за свободу особистості. Григорій Олександрович дуже дорожить своєю свободою: “Я готовий на всі жертви, крім цього, двадцять раз поставлю своє життя на карту, але свободи своєї не продам”. Але така свобода без гуманістичних ідеалів пов’язана з тим, що Печорін постійно намагається придушити голос свого серця та виступає у ролі самовдоволеного циніка: “я давно вже живу не серцем, а головою”. Виконуючи “роль ката чи сокири в руках долі”, він сам страждає від цього не менше, ніж його жертви.
Весь роман – це гімн мужній, вільній від забобонів особи і одночасно реквієм обдарованій, а може бути геніальній людині, яка не змогла “вгадати свого високого призначення”.
Особливо поглибленим Психологічним аналізом характеризується центральна його частина – “Щоденник Печоріна”. Вперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Печорін каже: “Я до сих пір намагаюся пояснити собі, якого роду почуття киплять у грудях моїх”. Звичка до самоаналізу доповнюється навичками безупинного спостереження за оточуючими. По суті, всі відносини Печоріна з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які захоплюють героя своєю складністю і вдалими для нього результатами.
Така історія з Белою, історія перемоги над Мері. Схожою була психологічна “гра” з Грушницким. Якщо О. С. Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, то Лермонтова можна вважати автором першого соціально-психологічного роману в прозі.
Зображуючи свою епоху, письменник піддає її глибоке критичному аналізу, не піддаючись ніяким ілюзіям. Лермонтов показує всі найслабкіші сторони свого героя: холодність сердця, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм “Героя нашого часу” багато в чому різниться від реалізму пушкінського роману.
Відсуваючи в бік побутові елементи, історію життя персонажів, Лермонтов зосереджує увагу на їх внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукали того чи іншого героя на ті чи інші вчинки.
Автор показує і аналізує почуття героїв з такою глибиною і проникливістю, яких ще не знала література його часу. Багато хто вважав Лермонтова попередником Льва Толстого, з чим важко не погодитися, адже саме у Лермонтова Толстой навчався прийомам розкриття внутрішнього світу персонажів, подачі їх портретів й мови.
Бунтівна натура Печоріна відмовляється від радощів і душевного спокою. Цей герой вічно “просить бурі”. Він не хоче задовольнятися малим, він чекає від життя великих почуттів, подій, відчуттів.
Відсутність переконань – справжня трагедія для героя і його покоління.
У “Журналі Печоріна” відкривається жива, складна, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой – фігура типова, але і те, що в Росії багато молодих людей, так само трагічно самотніх. Печорін зараховує себе до того жалюгідного покоління, яке ходить землею без переконань.
Він говорить: “Ми не здатні більш до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя”.
Шукаючи сенс життя, головний герой його не зміг знайти застосування своїм здібностям. “Навіщо я жив? Для якої мети я народився… Але ж, мабуть, було мені призначення високе, так як я відчуваю в душі сили неосяжні”, – пише він. У цій незадоволеності собою і лежать витоки відносини Печоріна до оточуючих людей.
Він байдужий до їх переживанням, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі.
Таким бачив своє покоління Лермонтов.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)