І …От які богатирі були – земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакать; вони із води могли сухими виходить; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилать, і туман, на кого треба, пускать, і в річки переливаться…
Вони мали у себе такі верцадла1, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили,
На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони,
Доїдуть у город який, п’ють, гуляють, музики водять, танцюють, а як світ – посідають на коней та й поїхали. І всі чують, як вони й балакають, як і коні у їх хропуть, а їх не бачать. Раз були вони у Петербурзі, зайшли у дворець, їм стула подають, а вони посідали на землю та й сидять. Приходе до їх Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміяться. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.
– Рубай, рубай, – каже, – коли підняв! Так де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…