Рудольф КАСНЕРПРИТЧІ З німецької переклав Олег КУЗЬМЕНКО
СЕРЕДИНА
УЧЕНЬ. Коли роздягаєш артишок або цибулину, то завжди залишається артишок або цибулина, тільки трохи менші. Ось я й подумав, що коли роздягти світ, аби дізнатись, який він, то знову вийде світ, світ у світі. Що ж містить у собі світ і який його остаточний стан,- скажи, якщо знаєш про це краще? ВЧИТЕЛЬ.
Це водночас дуже легко і дуже важко, тобто це безмежно легко й безмежно важко,- наче любити бога. Обертання – початок і кінець світу, колообіг – його середина. УЧЕНЬ.
Бог
УЧЕНЬ. У самій середині. ВЧИТЕЛЬ. У самій середині живе горбатий карлик, живе сліпа мавпа, живе потвора, що гризе своє власне серце!
УЧЕНЬ. Чому потвора гризе своє власне серце? ВЧИТЕЛЬ.
Тому що тебе, котрий стоїть на самому краєчку цього всесвіту, що весь час розширяється, не вгризеш. І карлик горбатий тому, що ти стрункий, і мавпа сліпа тому, що ти зрячий.
НЕДОРЕЧНИЙ
У нього великі вуха,- ти вважаєш, мати такі великі вуха недоречно? Авжеж. Але так само недоречними виглядають і надто великі руки або широкі
Це теж нескромно. Ще б пак. Увесь він, тобто все в ньому задовге. По-моєму, все в ньому втратило співмірність, усе мовби покинуте напризволяще, усе недоречне. Невже ж він і сам недоречний?
Невже він і справді такий чи лише нам таким видається? На це питання відповісти важче. Та подивіться лише на його рота! Як він (іноді за одну мить) затуляється, стискається, зашморгується!
Мовби хоче ввібрати у себе все, що вибовкали його вуха, його ніздрі, його ноги. І майже водночас він мовби усього цього зрікається! Так і хочеться сказати: те, чого він зрікається, те й смакує. Бо там, де зникає співмірність, з’являється зречення. Нічого спільного тут із тваринною зовнішністю. Адже жирафиній довжелезній шиї хіба що маленький хвостик на протилежному кінці тулуба може дорікати у зреченні.
Але це має стільки спільного із зреченням, скільки довга жирафина шия із недоречністю.
ЛЮДИНА І ДЗЕРКАЛО
Людина стала перед дзеркалом і мовила: “Дзеркало, покажи мене такою, якою я є. Я хочу дізнатись, яка я”. Дзеркало було, як завжди, дуже люб’язне й ввічливе, і тому чемно відповіло: “Дивись, і побачиш, яка ти”. Людина й подумала: що ж, спробую бути такою, як я є, не більше й не менше,- і подивилась у дзеркало.
Та у відповідь дзеркало лише хихикнуло й тенькнуло, ніби ховаючись десь за людиною. – Зачекай, дзеркало!-вигукнула людина, озираючись навкруги. – Коли ти смієшся, я не можу розгледіти, яка я. Чому ти смієшся? – Де тобі знати! Адже ти так кривлялася, що я мусило не лише розсміятись, а й сховатися за тобою, щоб ти не сміялася й з мене. Анумо, спробуймо ще раз! – запропонувало дзеркало. І знову дзеркало розсміялось, і цього разу досить голосно, і знову тенькнуло, як тоді, коли воно ховалося за людиною. – Ти знову смієшся, навіть коли я навмисне набираю більш серйозного вигляду, ніж маю насправді! – вигукнула людина й тупнула ногою об підлогу. – Я нічого не знаю про це. Просто на цей раз ти мала досить огидну міну.
Я мусило розсміятись ще дужче і сховатися за тобою, щоб ти не казала потім, ніби я тебе обманюю. Спробуймо втретє, може, мені тепер пощастить утриматися від сміху! – запропонувало дзеркало. Людина втретє подивилась у дзеркало і в ту ж мить відвела погляд; вона насторожилась, нашорошила вуха, заплющила очі й прислухалась: чи то дзеркало лише тамує сміх, чи то воно справді не сміється.
Нічого не почула людина. Все було тихо. “Так, тепер воно справді не сміється!”- вирішила людина і, потерши руки, підморгнула й вигукнула, сміючись: – А тепер, дзеркало, скажи: зараз я теж кривляюсь? – і подивилася в дзеркало. І тоді воно гучно розсміялось, але не тенькнуло, як колись, ховаючись від людини, а вигукнуло: – Мабуть, за першим разом, коли ти сміялась та озиралася навкруги, я й справді тебе не розгледіло. Певно, саме тоді ти й була такою, якою ти є. Оскаженівши від люті, людина зірвала зі стіни дзеркало, жбурнула його на підлогу, та так, що воно розлетілося на тисячу скалок, і вигукнула: – Ось я яка, ось я яка, щоб ти знало!
ПОЕТОВА КОХАНА
І поетова кохана розсудила так: “Оскільки він назвав мене своєю коханою, то тепер я покінчу з тим, про що він ще пам’ятає, і з тим, що було до того, як він назвав мене своєю коханою, і зроблюся ще невідпорнішою й прекраснішою в його очах, і він забуде все, про що ще пам’ятає і що було до того, як він назвав мене своєю коханою”. І поетова кохана пішла й покінчила з тим, про що ще пам’ятав поет, і з тим, що було до того, як він назвав її своєю коханою; і повернулась вона, і зробилася ще красивішою, і вуста її стали ще червоніші, наче від крові усього того, з чим вона покінчила. Але поет забув її, він уже ніби й не бачив ані її краси, ані її вуст, червоних од крові усього того, про що пам’ятав поет. І поетова кохана пішла й покінчила з собою.
ФІГЛЯВИЙ
“Якщо мені пощастить і я заволодію найпрекраснішою з-поміж жінок, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!”-вигукнув, кривляючись, Фортунатус. Коли ж йому справді пощастило і він заволодів найпрекраснішою з-поміж жінок, Фортунатус неабияк здивувався, принишк і почав дожидатися смерті. Та смерть не прийшла, і Фортунатус знову посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: “Якщо мені пощастить і я заволодію купою грошей, і люди почнуть служити мені і вклонятися при зустрічі, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!” Йому пощастило, і він виграв стільки грошей, що люди почали справді йому служити і вклонятися при зустрічі, через що Фортунатус знову здивувався й принишк, чекаючи смерті, Та смерть не прийшла, і Фортунатус втретє посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: “Якщо мені пощастить і я прославлюся так, що люди прийдуть до мене і скажуть, що я на віки вічні залишусь у їхній пам’яті, воістину, смерте, віддам тобі своє життя.
Клянусь!” Йому пощастило і втретє – він прославився так, що люди справді прийшли до нього й сказали, що завжди пам’ятатимуть про нього, і неабияк здивувався Фортунатус, принишк знову й заходився чекати смерті. І смерть нарешті прийшла, Фортунатус упізнав її, впав навколішки, вчепився в її залізні ноги і зі страхом зазирнув у її мертві очі, захотів посміхнутися і не зміг – затрусився всім тілом і безкровними вустами прошепотів: “Це була тільки гра, смерте… Давай продовжимо…” Та смерть відкинула геть чіпкі руки Фортунатуса і, наступивши йому на потилицю, наче на гидкого черв’яка, що прилип до ніг, зіштовхнула його мертве тіло з дороги живих.
МАТИ
У великому індійському місті жив колись багатий раджа. Мав він багато жінок і від кожної він мав сина. І всі його сини любили один одного і своїх матерів, і лише Махадасу вони ненавиділи, тому що його мати була рабинею раджі, їхнього батька, і Махадаса не знав своєї матері. І сини багатого раджі називали Махадасу, свого брата, сином повії, знущалися з нього, доки не вигнали його з батьківського дому. Довго блукав Махадаса світом, аж нарешті зустрівся йому у лісі старезний дід, про якого казали в народі, що йому відкрита вся правда. Махадаса розповів мудрецеві про те, що мати в нього була рабинею багатого раджі, його батька, і тому брати вижили його з батьківського дому. Пожалів мудрець Махадасу і сказав йому: “Залишайся у мене, живи зі мною і я навчу тебе мудрості; а ставши мудрим, будеш сильнішим за своїх братів, і вони вже не зможуть тебе прогнати з батьківського дому”. І почав старий учити Махадасу мудрості, і жив Махадаса у нього, а коли вивчився, покинув учителя і рушив до батькової домівки, і побачив він Там своїх братів, і повів їм, що мудрець, про якого казали в народі, ніби йому відкрита вся правда, навчив його мудрості, і що тепер він сильніший за них, і що тепер вони не зможуть його прогнати з батькового дому.
Почувши це, брати спершу здивувалися і не сказали нічого, а тоді розсміялися вголос і залишили Махадасу самого. Почервонівши від сорому, Махадаса покинув батькову домівку й подався назад до лісу, до мудреця, який учив його мудрості, і закричав: “Я соромлюсь своєї мудрості, тієї мудрості, якої ти мене вивчив. Забери її назад!” Мудрець посміхнувся, пильно глянув Махадасі в очі й повільно мовив: “Махадасо, віддай мені мудрість, якої я вивчив тебе, щоб я міг розпізнати її.
Махадасо, поверни мені свою мудрість!” Махадаса не знав, що йому діяти, і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакав.
ЕМПЕДОКЛ
Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце – чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив: “Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!” Ніхто йому не відповів, бо і народ, і архонти, й жерці нетерпляче чекали, що скаже він, і стояли, наче закам’янілі. Та він почув ті слова: “Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!” І йому здалося, наче чужа рука увійшла в його голі груди, схопила за серце, й воно забилося нестримно і гучно, й імла густою пеленою заволокла йому зір, і в очах запекло й закололо, і розум йому затьмарився. Він не бачив більше юрби і її німих допитливих очей, і не знав, що далеко внизу залишилася брама і вежа, і білі стіни міста, і не чув, як каміння під його золотими сандаліями гуркоче на крутій безлюдній дорозі і як холодний гірський вітер шарпає складки його пурпурової мантії.
Тільки далеко внизу, глибоко під землею, в скелях він бачив вогонь, а вгорі – палаюче жерло вулкана, і йому здалося, що хтось міцний і мовчазний веде його вгору, туди, до темної брами щільного вогню. Гарячий дим опалив йому повіки й довге чорне волосся, він скинув з ніг золоті сандалії, скинув з умащеної) голови вічнозелений плющ і білу пряжу руна, і зірвав із себе пурпурову мантію, і тіло його, легке і голе, полетіло у палаючий вічно вогонь.
ДУША
Коли великий цар Фрігії Кандаул брав собі за дружину Нісію, її батько, чаклун Гіг, подарував доньці перстень, що мав дивовижну властивість: тільки-но Нісія повертала в ньому рубін донизу, як робилась невидимою. Ніколи ще не було чоловіка, який би так гаряче кохав свою дружину, як Кандаул Нісію, і коли вночі Нісія, жартуючи, робилась невидимою, Кандаул казав: “Нісіє, ти тепер зі мною, як моя власна душа”. І всі прочули про ту велику любов царя до своєї дружини, і пішов містом поголос: “Ніколи ще не було людини щасливішої, адже ця жінка для нього – як його власна душа”. І прийшли до Кандаула друзі і мовили: “Жоден чоловік іще не мав такої вірної дружини, як ти, адже Нісія вірна тобі навіть коли ти її не бачиш. Воістину, вона твоя власна душа”. І знову приходили до Кандаула друзі і промовляли: “Ми всі тобі заздримо…” Кандаул щиро тішився своїм щастям і словами друзів і розповідав про все Нісії, і Нісія раділа його радістю. А що друзі усе приходили і приходили, і казали усе те саме, Кандаул спершу почав дивуватись і сумніватись, а далі засмутився й зробився недовірливим. “Чому мені заздрять друзі? Нісія прекрасна, це правда…
Але… Нісія може мене обдурити. Так, так.
Нісія мене обманює. Це їй легко зробити. Усі вже сміються з мене. А я дурень”.
Так мовив Кандаул у серці своєму і пішов до Нісії, і сказав: “Нісіє, віддай мені персня”. І Нісія спитала: “Навіщо!” 1 Кандаул відповів: “Так буде краще”. І тоді Нісія почала опиратись, а цар вигукнув: “Ти мене зраджуєш, ти шлюха, а я – дурень! Усі знають про це і сміються з мене!” І Кандаул відібрав у Нісії персня, і хутко побіг до річки, вкинув його у воду і з полегшеним серцем подумав про себе: “Тепер я буду розумнішим, тепер я господар над Нісією, тепер я бачитиму Нісію, як своє власне тіло”. Нісія плакала, хотіла покинути Кандаула і повернутись до Гіга, свого батька. Але вона присоромила себе і сказала: “Ні, я помщуся. Тепер я справді обдурю Кандаула, та так, щоб про це дізналися всі.
Хай він тоді мене убиває. Так буде краще. Я зійдуся з його охоронцем”. Сказано – зроблено. Головний охоронець царя став коханцем цариці, і все місто невдовзі дізналось про це, лише цар ні про що не відав, тимчасом як усі його друзі гомоніли поміж собою та зі своїми дружинами: “Головний охоронець царя – коханець цариці”. І знову прийшли до Кандаула друзі, нишком пересміхаючись і підштовхуючи один одного ліктями в бік, і один з них відвів Кандаула, який ні про що не здогадувався, у куток і тихо мовив: “Твоя дружина тобі невірна.
Вона кохається з твоїм головним охоронцем. їй це зробити неважко. Будь уважніший!” Кандаул вислухав свого друга і відійшов від нього, весело посміхаючись. “Дурні,- мовив сам до себе,- вони думають, ніби знають усе, а насправді не знають найголовнішого: де перстень! Тільки я знаю це і ніхто більше”.
ЩАСТЯ І ДОСКОНАЛІСТЬ
До комедіанта, що цілими днями валявся на возі край битого шляху, підійшов з міста святий і мовив: “Колись і я був, як ти, комедіантом. Король любив мене і не скупився на щедрі подарунки, народ зустрічав мене оплесками, ім’я моє було в усіх на вустах. І коли я повною мірою навтішався щастям, я сказав собі: “Тепер ти багатий і щасливий, навіщо тобі далі грати?” І я перестав лицедіяти, мені хотілось побути сам на сам зі своїм щастям. І ось король і народ побачили, що я більше не граю, розізлились на мене і, відібравши у мене все, що я мав, вигнали мене з міста. І був я голий, сірий та вбогий, і щастя мене покинуло, і блукав я, немов сліпець, і мав лиш єдине бажання – вмерти. Та раз, коли я піднімався в гори, зустрівся мені лісоруб із важким оберемком дров за плечима. Він ледь-ледь переставляв ноги по крутій стежці, часто зупинявся, важко дихав, боязко дивився то вгору, то вниз, і простував далі, не кажучи ані слова.
Я довго дивився йому услід, а тоді подався за ним. Жалість стиснула мені серце, і я поклав його ношу собі на плечі, і звільнив його від тягаря, і перш ніж розійшлися наші стежки і забув я про нього, я полюбив свою ношу, хоч і не знав, чому. І рушив я далі, й спустився з гори, і прийшов до брами незнайомого міста, і побачив, як юрба народу обступила жінку, гукаючи, що жінка – це гріх. А жінка була прекрасна, з квітами у волоссі, у барвистій хустці, що прикривала її святу плоть.
Уперше захотілося мені кинутися проти юрби і звільнити жінку від людського гніву, і хоч натовп був чималий, і бачив я затиснуті кулаки, і звірячу лють в очах, та бачив я водночас і відкриту красу жінки, і квіти у волоссі, і барвисту хустку, що прикривала її святу плоть. І взяв я на себе провину жінки, і прикрив своїм соромом її сором, і я знав, навіщо зробив так. І пішов я далі, і пройшов багато міст і сіл, і всюди я брав на себе і хвороби бідних, і глупоту навіжених; і стомлені від тягаря влади королі вінчали мене коронами, і жалість тих, хто розчарувався в коханні, лягала мені на серце, і провина всіх робилась моєю провиною, і врешті прийшли до мене люди й назвали мене святим. Тоді я сказав собі: “Ти знову щасливий, і всяка ноша, яку покладатимуть на тебе люди, робитиме твою душу легкою, і душа твоя незабаром стане такою самою невагомою, яким було твоє тіло, коли ти грав перед народом і королем. І моя душа справді зробилась такою легкою. І я був щасливий, доки не зустрівся з тобою. Тому що ти не несеш на собі ні тягаря, ні провини. Досада охопила мене, і я засумнівався у своїй досконалості, і відчув, що тягар провини відходить від мене до інших, і, доки я сумніваюсь, важчає моя душа. Лише твоя провина може спонукати мене до досконалості.
Назови її мені, і я звалю її на свої плечі, і на душі мені знову полегшає. Твоє щастя буде таким великим, що ти полюбиш його більше від самого себе. Назови мені свою провину, щоб я знову став досконалим!” Так мовив святий. І засміявся комедіантці зліз із воза, і сів на верстовий камінь, і мовив: “Колись і я отак, як і ти, був святим, і люди звалили на мене тягар своїх провин. Я йшов із легкою й безтурботною душею, і люди бажали мені щастя, і називали святим, і з моїм іменем на устах звертались до бога.
Але незабаром я зрозумів, що то обман. Люди втомились від щастя, і вийшла з натовпу якась людина і мовила: “Чому ми повинні бути щасливими, тимчасом як він – досконалий? Дайте й нам зробитись такими святими, як він!” І всі, хто почули ці слова, загукали: “Дозвольте й нам бути святими, як він, хай зваляться і на нас усі провини та тягарі!
Чому він сам має називатися святим і зберігати чисту совість? Наше щастя – мавпа”. І прийшли вони до мене й закричали: “Віддай нам наші гріхи і турботи. І ми будемо святими й досконалими, як ти, тому що наше щастя – це щастя мавпи!” Коли я почув це, мені захотілося розсміятись – уперше за своє життя – і я мовив: “Ви діти!” Я ще щось хотів сказати, але вони голосно заулюлюкали й загукали: “Поверни нам наш тягар, поверни нам наше горе і наші смутки! Ми всі хочемо бути святими і мати чисті душі.
Ми не уявляємо собі іншого щастя, тому що будь-яке інше щастя – це щастя мавп!” Тоді я розсміявся і назвав їх дітьми, і вони накинулися на мене і повиривали з моєї душі всі свої гріхи і життєві клопоти, і вигнали мене голого з міста, гукаючи: “Смійся тепер. Сміх ми тобі залишаємо”. Так я залишився сам, голий і вбогий, наодинці зі своїм сміхом, Щоб не померти з голоду, я зробився комедіантом. Як носити маску – я навчився швидко, і відтак почав сміятися.
Вдень я відлежуюся ось тут, а надвечір беру свої маски й простую до міста. Без маски вони б мене не впустили, бо тільки тоді, коли в них шаленіють пристрасті їхніх провин і тягарів, вони мене люблять, і тільки коли бачать на мені маску, вони щасливі й умиротворені, і не сваряться. То чи не передумав ти брати на себе мою провину?” Так мовив комедіант і, піднявшись із придорожнього каменя, знову поліз на віз, де довго рився в соломі, аж нарешті витяг звідтіля мішок, великий, але напрочуд легкий. Комедіант простягнув його святому і висипав геть усе, що в ньому було, до його ніг. І побачив святий корони, мечі, кубки, бороди, квіти, купу одягу.
Все це було з золотої фольги, або з дерева, або з ганчір’я – барвисте й яскраве. Комедіант мовив: “Воно неважке. Треба лиш знати, як цим користуватись. Якщо ти, звісно, не передумав?” Святий не сказав нічого і, засмучений, пішов геть.
А комедіант іще довго дивився йому услід, аж поки святий не сховався за стінами міста, з якого незадовго перед тим вийшов.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)