Затверджуючи мінливість, мінливість жіночих почуттів, Онєгін порівнює їх зі скороминучими природними явищами:
Перемінить не раз младая діва
Мріями легкі мрії;
Так деревцо свої аркуші
Міняє з каждою весною.
Так, видно, небом призначено.
Яскраві, барвисті картини природи, розсипані по строкатій сюжетній канві роману, блискають і переливаються, як дорогоцінні камені. Багато хто з них стали крилатими, знайшли життя, як самостійні добутки. Однак автор зображує природу не захоплено-романтично, а реалістично – адже вічна
Але наше північне літо,
Карикатура південних зим,
Мигне й немає: відомо це,
Хоч ми зізнатися не хочемо…
Лягав на поля туман,
Гусаків крикливих караван
Тягся до півдня: наближалася
Досить нудна пора;
Стояв листопад вуж у двору.
Але й у цих іронічних замальовках дивна точність, дивна точність у передачі настроїв. Поет віддав належне всім порам року. Слідом за сумовиті, виконані очікування (“зими чекала, чекала природа”)
Зима!.. Селянин, тріумфуючи,
На дровнях обновляє шлях;
Його конячка, сніг почуя,
Плететься клуса як-небудь…
Вірний життєвій правді, Пушкін малює не просто зимовий пейзаж, він створює психологічний портрет початку пори року, образ зими, сприйманий селянами. Природа для народу не тільки предмет милування, але й сприятливий період для поїздок на санях після осіннього бездоріжжя. Деталі селянського зимового побуту відтворений досить поэтично: червоний пояс на тлі яскраво-білого, блискучого сніжного килима, стрімкий політ кибитки, що підриває “бразды пухнаті”. І все-таки поетизація простих, нічим не примітних життєвих явищ зухвало сміла для красного письменства того часу. Але Пушкін демонстративно підкреслює принциповість реалістичного погляду на мир:
Але, може бути, такого роду
Картини вас не залучать:
Все це низька природа;
Витонченого не багато отут.
Протиставляючи свій насичений реалістичними деталями зимовий пейзаж вишуканим живописаниям “розкішним складом” “всіх відтінків зимових млостей”, поет відстоює право на творчу самостійність, природність.
Але Пушкін мінливий і багатогранний. Очами своєї улюбленої героїні він відтворить образ зими барвистої й поетичної:
Тетяна (російська душою,
Сама не знаючи чому)
З її холодною красою
Любила російську зиму,
На сонце іній у день морозний,
И сани, і зарозвіваюся поздной
Сиянье рожевих снігів,
И імлу водохресних вечорів.
Прихід весни Пушкін малює яскравими, світлими фарбами.
Радість пробудження природи, відновлення життя передається різноманітними визначеннями, епітетами, достатком дієслів:
Посмішкою ясною природа
Крізь сон зустрічає ранок року;
Синіючи блищать небеса.
Ще прозорі, лісу
Начебто пухом зеленіють.
Але Пушкін не просто відбиває зовнішній мир, природа – це тло, на якому протікає щиросердечне життя людини. Внутрішнє життя не завжди співзвучне змінам у природі, у цьому випадку контраст між природністю природних явищ і щиросердечною смутою підкреслюють настрій героя. Ясне, безхмарне небо, прозоре повітря роблять щиросердечний смуток ще більш важкої.
Як смутно мені твоє явленье,
Весна, весна! пора любові!
Яке млосне волненье
У моїй душі, у моїй крові!
З яким важким умиленьем
Я насолоджуюся дуновеньем
В особу мені весни, що віє…
Те, що замолоду окриляло, надавало сил і енергії, зараз викликає тільки смуток. Немає в душі тої радості відкриття миру – є тільки вага прожитого років і незбывшихся надій.
Прекрасно описав Пушкін літній вечір, залитий місячним світлом, наповнений мирними звуками. Кожний звук чується чітко, навіть самий тихий. Тиша заворожує гармонійністю відпочиваючої природи, спокоєм і умиротворенням.
Правда, занурена у свої мрії Тетяна цього разу не любується красою природи, щиросердечний біль цілком поглинув її.
Був вечір. Небо мерхнуло. Води
Струменіли тихо. Жук дзижчав.
Уж розходилися хороводи;
Уж за рікою, димлячись, палав
Вогонь рибальський.
И нарешті – осінь. Улюблена пора Пушкіна, буйство фарб дозрілої природи, час плідної творчому роботи, натхнення. Яскраві, насичені кольори радують око й душу, але в серце вже вповзає тривога – недовгий століття розквіту, сувора зима незабаром поглине цю прощальну посмішку природи:
Настала осінь золота
. Природа трепетна, бліда,
Як жертва, пишно прибрана…
От північ, Хмари наганяючи,
Дохнув, завив – і от сама
Іде чарівниця зима.
Образ осіни трагичен ще й тому, що сприймається очами Тетяни, почуття якої загострені до межі. Вона прощається зі своїми дівочими мріями, з улюбленими сільськими пейзажами. Дитинство скінчилося, її везуть “на ярмарок наречених”, а серце розривається від нерозділеної любові, безвихідності.
Природа в Пушкіна – мир гармонії, джерело внутрішнього спокою. Щиросердечний зв’язок із природою – ознака глибокої натури, неприйняття її – риса щиросердечної бідноти, обмеженості людини.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)