Приреченість поета на самотність в умовах вищого світу

Шкільний твір по російській літературі за творчістю М. Ю. Лєрмонтова. Поети XX століття сприймали і зараз сприймають М. Ю Лєрмонтова як свого сучасника, хоча прожив він усього лише 27 років. Задуми його не здійснювалися, брутальні чутки вперто гримувала його то в похмурого скептика, то. в невгамовного гусара. І кожний з поетів знаходив у Лєрмонтові близький йому мотив, кожний уявляв його собі по-новому. Якщо Ахматова згадає Лєрмонтова там, “де гірські трави чарівно духмяніють”, то Антокольський пов’яже образ поета з буйною грозою, з бунтівливою

стихією. Ще з дитинства поета оточували різноманітні протиріччя, а це призводило до трагічних неладів у житті.

На чутливу душу дитини, яка плакала в колисці, слухаючи материну пісню, обрушується жорстока родинна драма, сварки батька й бабусі. У легендах про Пугачова, піснях про Стеньку Разіна, у красі Кавказьких гір до Лєрмонтова приходить мрія про волю. А натомість він бачить у маєтку матері принижених кріпаків і сповнюється жахом, викрикнувши: “Бабуньо! Хіба ж йож-на бити людей?! Я забороняю.'”.

Читання Пушкіна й Шіллера, уроки історії, розповіді про 1812 рік народжують в душі молодого Лєрмонтова прагнення

чогось героїчного. Але тут саме виявляється, що всі прагнення можна приборкати одним лише порухом руки імператора, як це сталося тоді, коли, обурений недуже шанобливим, як йому здалося, ставленням вихованців, Микола І наказав зачинити Благородний пансіон.

Проте Лєрмонтов не відмовився прагнути до свободи, хоча й усвідомлював її недосяжність. Поет не упокорився, і зухвале бажання бунтувати надихало його. А-мрія про гармонійне життя, про духовну єдність з усім світом не залишала поета навіть напередодні смерті.

Про це свідчать прекрасні вірші Лєрмонтова “Хмари”, “Виходжу сам я на дорогу”, “і січня 1840 року”.

Суспільство, що оточувало поета, викликало в ньото неприйняття. Однаковість людей і їхня нездатність мислити унеможливлюють спілкування з ними. Поет приречений на самотність: “Життя моє – я сам”, – пише він М, А. Лопухікій. Але зневага до суспільства і самотність пригнічують поета.

Він боїться розірвати все, що його пов’язує з людьми, боїться скептицизму, яким отруюватиме душу поета підленький вищий світ. Лєрмонтов ноче, як він пише в одному з листів, “прогнати, геть холодну іронію, що нестримно прокрадається вдушу”, але не може зробити цього, бо “світ” викликає в нього лише відразу й зневагу.

Складне протиборство почуттів, трагізм поетової долі у вищому світі відкриваються нам у багатьох віршах Лєрмонтова, наприклад, “Смерть Поета”, “Світ”, зображений. у цих творах, не тільки нудний, а навіть злочинний: він убиває поетів. Так, звинувачуючи безпосереднього вбивддю Пушкіна, поет вказує тахож на його таємних убивць. Лєрмонтов захоплюється бунтівливим духом Пушкіна, але разом з тим усвідомлює, що бунтувати самому, коли тебе ніхто не підтримує, – марна річ. Марна тому, що увесь світ відгороджений від волелюбного духу бентежного поета стіною несправедливості, брехні, байдужості та підлості.

Але поет розпочав боротьбу, зійшовши з того шляху, який визначила йому доля. Саме в цьому полягають для Лєрмонтова внутрішні причини трагедії: поет приречений на самотність, але не може так жити, він кидається в чужий для нього світ і гине. Це яскраво показала доля самого Лєрмонтова.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Приреченість поета на самотність в умовах вищого світу