ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА – РУДОЛЬФ ЕРІХ РАСПЕ

РУДОЛЬФ ЕРІХ РАСПЕ

ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА

Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються йому просто в очі:

– Ох і Мюнхаузен! Оце барон!

Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова.

Одного разу якийсь проїжджий слухав – слухав те все і раптом не стерпів:

– Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш!

Дідок насупився і поважно відповів:

Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі!

Усі зареготали ще дужче.

– Мюнхаузен – правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Ха-ха-ха!

А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.

– Дерево? На голові в оленя?!

– Так. Вишня. І на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі…

Усі ці оповідання надруковано тут. Прочитайте їх і скажіть самі, чи була в світі людина, правдивіше за барона Мюнхаузена.

КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ

Я виїхав до Росії верхи на коні.

Було це

взимку. Йшов сніг.

Кінь підбився і почав спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве із сідла не падав від утоми.

Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося жодного села.

Що тут робити?

Довелося ночувати серед поля.

Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.

До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут – таки, на снігу, й заснув.

Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.

Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?

І де подівся мій кінь?

Довго я не міг збагнути, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це був мій коник.

Але де ж він?

Іржання чулося звідкись із гори. Я підводжу голову – і що ж? Мій кінь висить на вершечку дзвіниці. Він прив’язаний просто до хреста.

Я вмить збагнув, у чім річ. Учора ввечері все це містечко з усіма людьми й будинками було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.

Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив’язав до нього свою зморену конячину. А вночі, доки я спав, почалася велика відлига, сніг розтанув, і я незчувся, як опинився на землі.

Але сердешний мій кінь так і полишився там, угорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.

Що робити?

Недовго думаючи, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був гарний стрілець.

Вуздечка – навпіл.

Кінь швиденько спускається до мене.

Я на нього – і стрімголов уперед.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ОЛЕНЬ

А втім, зі мною траплялись дива ще й не такі.

Іду якось лісом і ласую солодкими соковитими вишнями, які придбав дорогою.

І враз просто переді мною – олень! Стрункий, гарний, з величезними гіллястими рогами!

А в мене, як на гріх, жодної кулі!

Олень стоїть і спокійнісінько так на мене дивиться, неначе знає, що в мене рушниця не заряджена.

На щастя, у мене лишилося ще декілька ягід, і от я зарядив рушницю кісточкою з вишні замість кулі.

Гримнув постріл, але олень тільки труснув головою. Кісточка влучила йому в лоб, не вчинивши жодної шкоди. За мить він зник у лісовій гущавині.

Я дуже шкодував, що випустив з рук такого чудового звіра.

За рік я знову полював у тому ж таки лісі. Звичайно, на той час я вже зовсім забув історію із вишневою кісточкою.

Як же я здивувався, коли з лісової гущавини просто на мене вискочив розкішний олень, у якого між рогами росла висока гілляста вишня. Ви не повірите, як гарно це виглядало: стрункий олень, а на голові у нього струнке дерево! Я відразу ж зметикував, що деревина виросла з тієї маленької кісточки, яка торік прислужилася мені за кулю.

Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрелив – і олень мертвий упав на землю.

Отож я одним пострілом відразу дістав і печеню, і компот з вишень, бо дерево саме рясніло спілими плодами.

Мушу зізнатися, що більш солодких вишень я не смакував ніколи в житті.

ПІВКОНЯ

У боях я, звісно, відзначався відчайдушною хоробрістю і завжди першим налітав на ворога.

Якось після гарячого двобою з турками захопили ми ворожу фортецю. Я перший удерся до неї і, вигнавши геть з фортеці всіх турків, під’їхав до колодязя – напоїти розпашілого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Промайнуло кілька годин, а він ніяк не відривається від колодязя.

Що за халепа! Я був здивований. Та раптом позад мене почувся дивний плюскіт.

Я оглянувся і від подиву ледве не впав із сідла.

З’ясувалося, що вся задня половина мого коня була геть відрізана і вода, яку він пив, виливалася собі позаду, не затримуючись у нього в череві. Від цього позад мене утворилося широке озеро. Я був приголомшений.

Що за дивина?

Аж ось під’їхав до мене один із солдатів, і загадка враз розкрилася.

Коли я мчав крізь браму ворожої фортеці, турки саме спробували зачинити її, відтявши задню половину мого коня. Немовби розрубали його навпіл. Уся задня половина якийсь час гарцювала попід замкненою брамою, брикаючи і розганяючи турків ударами копит, а потім майнула на сусідню луку.

– Вона там і зараз пасеться! – повідомив мені солдат.

– Пасеться? Не може бути!

– Гляньте самі!

Я помчав на передній половині коня до луки. Там я насправді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.

Я мерщій послав по військового лікаря, і він, довго не роздумуючи, зшив обидві половини мого коня тоненькими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.

Обидві половини чудово зрослись, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і за місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля. Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.

ВЕРХИ НА ЯДРІ

А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, а й на гарматних ядрах.

Було це так.

Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато в тому місті гармат.

Але в нашій армії не знайшлося сміливця, який би погодився крадькома пробратись у ворожий табір.

Найсміливішим, звісно, виявився я.

Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати саме вилетіло ядро, скочив на нього верхи й хвацько помчав уперед. Усі в один голос загукали:

– Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузене!

Спершу я летів залюбки, та коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!

“Гм! – сказав я собі. – Влетіти – то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратись? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, доки не пізно!”

Цієї миті повз мене пролетіло зустрічне ядро, випущене турками в наш бік.

Не довго розмірковуючи, я перескочив на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.

ЗА ВОЛОССЯ

Взагалі під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.

Якось рятуючись від турків, спробував я перескочити болото, сидячи верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у рідке багно. Шубовснули і почали тонути.

Порятунку годі було чекати.

Болото страх як швидко засмоктувало нас усе глибше та глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався у смердючому багні, ось уже й моя голова почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска моєї перуки.

Що робити?

Ми неминуче загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я неймовірний силач. Вхопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув догори і без великої натуги витяг з болота й себе, й свого коня, стиснувши міцно його боки ногами, мов лещатами.

Еге ж, я підняв у повітря і себе, й свого коня, а якщо ви гадаєте, що це легко, то спробуйте зробити це самі.

КОРАБЛІ, ПОГЛИНУТІ РИБИНОЮ

У нас не було компаса, тому ми довго блукали по незнайомих морях.

Наш корабель раз по раз оточували страшні акули, кити й інші морські страховиська.

Аж ось ми натрапили на рибину, таку велетенську, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.

Коли рибині схотілося пити, вона роззявила пащу, і вода рікою пострумувала їй у горлянку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, який жах охопив нас! Навіть я, нащо вже відчайдух, а й то затремтів від страху.

Але в череві у рибини виявилося тихо, ніби в гавані. Усе воно було вщерть набите кораблями, що їх уже давно поглинуло жадібне чудисько. Ет, коли б ви знали, як темно там було!

Ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.

Рибина пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася їй у горлянку, наш корабель здіймало на високих хвилях. Іншим часом у череві в рибини було сухо.

Виждавши, поки вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля прогулятись. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців… У риб’ячому Череві їх було тисяч з десять. Я запропонував зібратися разом і обміркувати план звільнення з цієї задушливої в’язниці.

Мене обрали головою, але саме в ту мить, коли я відкрив збори, клята рибина почала знову пити, і ми всі порозбігалися по своїх кораблях.

Наступного дня ми знову зібрались, і я подав пропозицію: зв’язати дві найвищі щогли і, як тільки рибина роззявить пащеку, поставити їх сторчма, аби вона не могла стулити щелепи.

Тоді вона так і зостанеться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо з її черева.

Мою пропозицію було прийнято одноголосно.

Двісті найдужчих матросів поставили в роті чудовиська сторчма дві височезні щогли, і воно не могло стулити рота.

Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. З’ясувалося, що в утробі цього велета перебувало сімдесят п’ять кораблів. Можете собі уявити, який завбільшки був тулуб!

Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі рибини, щоб вона більше нікого не здужала проковтнути.

Визволившись із полону, ми, звичайно, захотіли знати, де саме перебуваємо. Виявилось – у Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, оскільки Каспійське море замкнене: воно не сполучається з жодним іншим морем.

Але триногий учений, якого я прихопив на Сирному острові, розтлумачив мені, що рибина запливла в Каспійське море через якийсь підземний канал.

Ми попрямували до берега, і я мерщій подався на суходіл, заявивши своїм супутникам, що більше нікуди не поїду, що з мене вистачить і того клопоту, якого я набрався за ці роки, а тепер я хочу відпочити.

З німецької переклав Григір Тютюнник


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА – РУДОЛЬФ ЕРІХ РАСПЕ