РУДОЛЬФ ЕРІХ РАСПЕ
ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА
Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються йому просто в очі:
– Ох і Мюнхаузен! Оце барон!
Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав – слухав те все і раптом не стерпів:
– Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш!
Дідок насупився і поважно відповів:
–
Усі зареготали ще дужче.
– Мюнхаузен – правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.
– Дерево? На голові в оленя?!
– Так. Вишня. І на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі…
Усі ці оповідання надруковано тут. Прочитайте їх і скажіть самі, чи була в світі людина, правдивіше за барона Мюнхаузена.
КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав до Росії верхи на коні.
Було це
Кінь підбився і почав спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве із сідла не падав від утоми.
Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося жодного села.
Що тут робити?
Довелося ночувати серед поля.
Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут – таки, на снігу, й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.
Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?
І де подівся мій кінь?
Довго я не міг збагнути, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це був мій коник.
Але де ж він?
Іржання чулося звідкись із гори. Я підводжу голову – і що ж? Мій кінь висить на вершечку дзвіниці. Він прив’язаний просто до хреста.
Я вмить збагнув, у чім річ. Учора ввечері все це містечко з усіма людьми й будинками було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив’язав до нього свою зморену конячину. А вночі, доки я спав, почалася велика відлига, сніг розтанув, і я незчувся, як опинився на землі.
Але сердешний мій кінь так і полишився там, угорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що робити?
Недовго думаючи, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був гарний стрілець.
Вуздечка – навпіл.
Кінь швиденько спускається до мене.
Я на нього – і стрімголов уперед.
НЕЗВИЧАЙНИЙ ОЛЕНЬ
А втім, зі мною траплялись дива ще й не такі.
Іду якось лісом і ласую солодкими соковитими вишнями, які придбав дорогою.
І враз просто переді мною – олень! Стрункий, гарний, з величезними гіллястими рогами!
А в мене, як на гріх, жодної кулі!
Олень стоїть і спокійнісінько так на мене дивиться, неначе знає, що в мене рушниця не заряджена.
На щастя, у мене лишилося ще декілька ягід, і от я зарядив рушницю кісточкою з вишні замість кулі.
Гримнув постріл, але олень тільки труснув головою. Кісточка влучила йому в лоб, не вчинивши жодної шкоди. За мить він зник у лісовій гущавині.
Я дуже шкодував, що випустив з рук такого чудового звіра.
За рік я знову полював у тому ж таки лісі. Звичайно, на той час я вже зовсім забув історію із вишневою кісточкою.
Як же я здивувався, коли з лісової гущавини просто на мене вискочив розкішний олень, у якого між рогами росла висока гілляста вишня. Ви не повірите, як гарно це виглядало: стрункий олень, а на голові у нього струнке дерево! Я відразу ж зметикував, що деревина виросла з тієї маленької кісточки, яка торік прислужилася мені за кулю.
Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрелив – і олень мертвий упав на землю.
Отож я одним пострілом відразу дістав і печеню, і компот з вишень, бо дерево саме рясніло спілими плодами.
Мушу зізнатися, що більш солодких вишень я не смакував ніколи в житті.
ПІВКОНЯ
У боях я, звісно, відзначався відчайдушною хоробрістю і завжди першим налітав на ворога.
Якось після гарячого двобою з турками захопили ми ворожу фортецю. Я перший удерся до неї і, вигнавши геть з фортеці всіх турків, під’їхав до колодязя – напоїти розпашілого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Промайнуло кілька годин, а він ніяк не відривається від колодязя.
Що за халепа! Я був здивований. Та раптом позад мене почувся дивний плюскіт.
Я оглянувся і від подиву ледве не впав із сідла.
З’ясувалося, що вся задня половина мого коня була геть відрізана і вода, яку він пив, виливалася собі позаду, не затримуючись у нього в череві. Від цього позад мене утворилося широке озеро. Я був приголомшений.
Що за дивина?
Аж ось під’їхав до мене один із солдатів, і загадка враз розкрилася.
Коли я мчав крізь браму ворожої фортеці, турки саме спробували зачинити її, відтявши задню половину мого коня. Немовби розрубали його навпіл. Уся задня половина якийсь час гарцювала попід замкненою брамою, брикаючи і розганяючи турків ударами копит, а потім майнула на сусідню луку.
– Вона там і зараз пасеться! – повідомив мені солдат.
– Пасеться? Не може бути!
– Гляньте самі!
Я помчав на передній половині коня до луки. Там я насправді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.
Я мерщій послав по військового лікаря, і він, довго не роздумуючи, зшив обидві половини мого коня тоненькими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.
Обидві половини чудово зрослись, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і за місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля. Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.
ВЕРХИ НА ЯДРІ
А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, а й на гарматних ядрах.
Було це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато в тому місті гармат.
Але в нашій армії не знайшлося сміливця, який би погодився крадькома пробратись у ворожий табір.
Найсміливішим, звісно, виявився я.
Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати саме вилетіло ядро, скочив на нього верхи й хвацько помчав уперед. Усі в один голос загукали:
– Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузене!
Спершу я летів залюбки, та коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!
“Гм! – сказав я собі. – Влетіти – то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратись? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, доки не пізно!”
Цієї миті повз мене пролетіло зустрічне ядро, випущене турками в наш бік.
Не довго розмірковуючи, я перескочив на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.
ЗА ВОЛОССЯ
Взагалі під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.
Якось рятуючись від турків, спробував я перескочити болото, сидячи верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у рідке багно. Шубовснули і почали тонути.
Порятунку годі було чекати.
Болото страх як швидко засмоктувало нас усе глибше та глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався у смердючому багні, ось уже й моя голова почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска моєї перуки.
Що робити?
Ми неминуче загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я неймовірний силач. Вхопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув догори і без великої натуги витяг з болота й себе, й свого коня, стиснувши міцно його боки ногами, мов лещатами.
Еге ж, я підняв у повітря і себе, й свого коня, а якщо ви гадаєте, що це легко, то спробуйте зробити це самі.
КОРАБЛІ, ПОГЛИНУТІ РИБИНОЮ
У нас не було компаса, тому ми довго блукали по незнайомих морях.
Наш корабель раз по раз оточували страшні акули, кити й інші морські страховиська.
Аж ось ми натрапили на рибину, таку велетенську, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.
Коли рибині схотілося пити, вона роззявила пащу, і вода рікою пострумувала їй у горлянку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, який жах охопив нас! Навіть я, нащо вже відчайдух, а й то затремтів від страху.
Але в череві у рибини виявилося тихо, ніби в гавані. Усе воно було вщерть набите кораблями, що їх уже давно поглинуло жадібне чудисько. Ет, коли б ви знали, як темно там було!
Ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.
Рибина пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася їй у горлянку, наш корабель здіймало на високих хвилях. Іншим часом у череві в рибини було сухо.
Виждавши, поки вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля прогулятись. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців… У риб’ячому Череві їх було тисяч з десять. Я запропонував зібратися разом і обміркувати план звільнення з цієї задушливої в’язниці.
Мене обрали головою, але саме в ту мить, коли я відкрив збори, клята рибина почала знову пити, і ми всі порозбігалися по своїх кораблях.
Наступного дня ми знову зібрались, і я подав пропозицію: зв’язати дві найвищі щогли і, як тільки рибина роззявить пащеку, поставити їх сторчма, аби вона не могла стулити щелепи.
Тоді вона так і зостанеться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо з її черева.
Мою пропозицію було прийнято одноголосно.
Двісті найдужчих матросів поставили в роті чудовиська сторчма дві височезні щогли, і воно не могло стулити рота.
Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. З’ясувалося, що в утробі цього велета перебувало сімдесят п’ять кораблів. Можете собі уявити, який завбільшки був тулуб!
Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі рибини, щоб вона більше нікого не здужала проковтнути.
Визволившись із полону, ми, звичайно, захотіли знати, де саме перебуваємо. Виявилось – у Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, оскільки Каспійське море замкнене: воно не сполучається з жодним іншим морем.
Але триногий учений, якого я прихопив на Сирному острові, розтлумачив мені, що рибина запливла в Каспійське море через якийсь підземний канал.
Ми попрямували до берега, і я мерщій подався на суходіл, заявивши своїм супутникам, що більше нікуди не поїду, що з мене вистачить і того клопоту, якого я набрався за ці роки, а тепер я хочу відпочити.
З німецької переклав Григір Тютюнник